Наталя Кобринська - Дух часу

class="book">— А тоті чого так поставали, як курки у дощ під плотом? — насміхався якийсь парубок.

— Може, чекають, щоби їм постелили? — договорював другий.

— Ходіть, ходіть до нас! — кликали дівки, що уже були уряд полягали спати. Але Ярина не могла на те якось зважитися, а Доця узяла клапоть соломи і постелила собі окремо від усіх у кутику.

— Може би, де у сінях ліпше було! — сказала Катруся і вийшла до сіней. У сінях було темно, лиш через шпари дверей падало світло і розганяло темряву. Катруся постояла якийсь час і зачала мацати двері до кухні, бо прийшло їй на гадку, чи у кухні не мож би приміститися.

— А ти що тут робиш? — шепнув їй хтось над ухом, і обвинув єї стан руками гейби кліщами.

Катруся пізнала старшого тютюнника Михайла.

— Щезай до чорта! — крикнула голосно і трутила ним так, що аж о стіну оперся.

— Тьфу! Якась біснувата дівка, — мрукнув Михайло під носом і пішов у двері знадвору.

Місяць світив ясно, звізди блищали тихим, спокійним блеском, а воздух дихав, свіжим холодом. Катрусі стало ще противнійше заходити до хати, звідки виходив крик і сморід.

З часом до усего чоловік привикає, тож і наші дівки недовго відставали і цуралися цілої компанії. Катруся була завсігди скора до сміху і жартів, а у такім гурті було чого та із кого посміятись, та не одно приповісти. Клюгман бувало не спускаєся на шафара, а сам іде надзирати робітників, тож Катруся як не стане потому насміватися та показувати, як він ходить, говорить, поправляє капелюх.

— Ану-ко роби борше з руками, а ти чого так лізеш з ногами, як би-сь три дні не їло?! — зачне протягати на жидівський лад, а усі аж тріскають зі сміху. Усі знали, що шафар любив хороших дівчат, та тих уже він не так рано будить, та і до роботи не наганяє. Як се спізнала Катруся, то стала прикидатись, що се ніби вона не від того, щоби він за нею ходив, та усякі бувало збитки з ним виправляє. Тимчасом Михайло не спускав єї з ока. Він був жонатий, а люди казали, що єго жінка дуже противна. Хтось їй мусив сказати за Катрусю, а тота як єї де побачила, то проклинала і кричала на ціле село. Катруся ще навмисне позабирає парубків і дівок та й ходить попід єї хату, а вона як єї увидить, то кидає чим має—віником, патиком чи камінем та й кричить, що аж захрипне: що сяка-така… розволочила їй чоловіка, що за сяку-таку… чоловік єї убиває, коли Катруся з цілою компанією аж кладеся зі сміху…

У Грабинцях так велося, що зберуться у неділю з одного села та й ідуть додому у гості.

— Ходи, Катрусю, з нами! — кличуть бувало свої, але Катруся не хотіла.

— Не знати, кого я там лишила-м, що маю іти, — казала.

— А Іван? — питала Ярина.

— Най пропадає до лиха!

— А Максим?

Катруся плюнула на землю і відвернулась.

Максим однак за кождий раз розпитував про Катрусю.

— А що там Катруся робить? — питає бувало він парубків.

— От дурне! І шафар за нею ходить, і Михайло, старий тютюнник, а що парубків водить, от вже і не казати!..

Максимові знайшлась нагода і самому доконатися, як Катруся у Грабинцях водилася. Він також відслужився був у газди, бо у газди хоть можна виучитись господарства, та зате мала була платня. Максимові треба було грошей, бо кусень города і хатину, що лишив єму батько, взяв жид на п’ять літ за довги. Тож п’ять літ мусив він десь між людьми міститись, та кортіло єго за той час і який крейцар призбирати, бо хата була стара і треба було єї пересипати. У дворі давали 30 срібних, а за харч шість кірців ординарії. Біда з тим, правда, була Максимові, бо як то кажуть: «Одно стає у скарбі служити[25], а друге за ним їсти носити». Але він міг приміститися якось за той час у свого брата. Брат був дітний, та котресь з дітей завсігди могло відбігчи.

У газди більше на одежу постарався, а кілька левів, що мав, пороздавав між люди. Оден парубок, що пішов до Грабинців на роботу, позичив був від него вже давненько два срібні, та й не гадав віддавати. Тепер Максим мав час, бо хоть у дворі умовився, то доперва за тиждень мав ставати на службу; згадав, отже, піти до Грабинців, щоби парубка захопити при грошах.

Се було під осінь, коли уже зачинали ломити тютюн. Тож, коли Максим прийшов на грабинецький фільварок, багато робітників було у полі, де ломився тютюн, але більша часть, а найбільше дівок, лишилися на фільварку, де силяли привезений тютюн, кілька дівок пряло куделі, а від них брали повні веретена і спускали довгі, на чотири сажні швари, до котрих присилювали тонкі пласковаті іглиці. Робітники сиділи рядами на землі між купами зеленого тютюну і скоро проколювали іглицею о ден листок за другим та проволікали шварами. Високі купи листя зникали під їх руками, а довгі швари вились як великанські зелені вужі. Інші робітники забирали довгі швари і розвішували по плотах, стінах стодоли та інших господарських будинків, на повбиваних клинцях. Вози одні приїжджали, другі від’їжджали і все привозили свіже листе, котре уважно складали на землю, коло силяючих робітників. Катруся сиділа майже на самій середині подвір’я, в єї руках лиш мигали листки тютюну, але так само, як єї руки не дармували, не дармував і язик.

Губа єї і на хвилину не замикалась, до кождого щось приповіла, засміялась, не пропустила ні одного парубка, щоби єго не зачіпити.

Старший тютюнник Михайло ходив поміж усіх, як качор між качками, та поглядав, щоби усюди був лад і порядок.

— Чого так близько возом над’їжджаєш? Ей, я тебе научу, як маєш їздити! А ти чого спідсподу витягаєш та дреш листе! А ти