Наталя Кобринська - Дух часу

— Мені не збивали, бо я тутешній, то лиш зайшлі дістають оголони, — відповів Михайло, кинувши оком на хорошу і сміливу дівчину.

Катруся хотіла знов щось сказати, але Ярина зацитькала єї.

Вечером зійшлися всі до хати. То був великий довгий будинок; через середину йшли сіни, а по обох боках було чотири великі кімнати. Одна кімната належала до шафара, і від неї двері були заперті, та лиш чути було плач і крик малих дітей, а від часу до часу виходила ще молода груба жидівка, отвирала велику комору і видавала усе, що треба було дати до кухні, і голосно за кождий раз сварилась з кухаркою. У кухні стояла велика піч з великим огнем, а навколо попід стіни були лавиці і полиці, заложені горшками, мисками та лижками. На великім столі стояло кілька великих викинених баняків кулеші. Попід лавиці було повно цебриків і коритів з помиями, Дві дівки витягали з них намокле череп’я і переполокували брудною водою. На середині стояла стара міцна баба з головою, закотурганою хусткою попід шию, з закоченими рукавами і з великим полонником, котрим від часу до часу мішала кип’ячу страву.

Найбільшою була хата, де проживали робітники. Попід вогкі і обдерті стіни стояли високо від землі, на повбиваних стовпах, широкі лавки. Стеля була чорна від диму і бруду. На середині до чорного сволока була прибита нафтова лампка, що неясно бликотіла через обкопчене скло, а по кутах лежали в’язки соломи. Воздух був тяжкий, пересяклий гнилю і тютюновим димом.

Вечеря була готова. Кухарка поналивала в миски борщу, шафар став з шнурком до кулеші і почав ним кроїти по шматові для кождого робітника. До їди посідали всі на землю. Дівки, що повмивали начинє, порозносили борщ і кулешу. Кождий з робітників витягнув свою деревляну з-за пояса лижку. Борщ був голий[24], а квасний, що аж очі вилазили, лиш грубі, мов пальці, плавали по нім буряки.

— Лови, лови, бо утече, — франтував один парубок, хапаючи другому з-під лижки буряк.

— А най тя чорт бере, який квасний! — говорив другий, скривившись.

— Виділи очі, що купували, — приповідав єго товариш і заїдав борщ, гейби найліпшу страву.

— А се що?! — крикнула якась дівка на другім кінці і хляпнула цілу лижку борщу на землю; чорний великий тарган хляпнув з борщем, аж розплесся.

Зробився крик, деякі покидали лижками і.казали, що не будуть їсти борщу з тарганами.

— Прокляті! Будуть нас тарганами годувати! — чіпали шафара.

Шафар ходив, як би то і не до него було говорено.

— Но-но, — посміхувався він, — як не будете їсти, то для других більше лишиться.

Коли уже всі попоїли, шафар крикнув на дівки, щоби позбирали начинє і помагали кухарці мити. Деякі пішли, деякі не хотіли і сварилися з шафаром.

— Зараз іду, — говорила на збитки волоська дівка і закотила рукави. — Ану-ко, котрий іде зо мною боротись! — гукнула на парубків.

— Ходи сюди! — сказав якийсь парубок і стали боротись аж заточувалися.

— Ліпше! Ліпше! Не дайся, ану в другий бік! — договорювали інші збоку.

Дівка задихалась, а таки не далась парубкові повалитись.

— Я їй покажу! — сказав Петро, моцак. — Най вона зі мною помоцуєся!

— Овва! Дуже боюсь! Я ще не таких ви діла!

Петро прискочив до дівки і ухопив за обі руки. Дівка напружила всі сили, але таки він її поборов.

Якийсь парубок-став грати на сопілці, а другі зачали тягнути дівок у танець. Трьох парубків сіло на землю на самій середині під лампою, а оден з них витягнув із-за череса чорні засмолені карти. Другі посідали навколо них з люльками в зубах. Дівки заходилися ще коло начиня і ліниво збирали порозкладані по землі миски. Одна набрала щось шість мисок на купу і несла до кухні, а оден парубок, що сидів серед хати, витягнув умисне ногу. Дівка не уважала, пошпоталася і усіма мисками тарахнула до землі.

— Поволі! Поволі! — крикнув шафар зі злостю і прискочив до дівки з піднесеним кулком, але борзо опам’ятався, позбирав побиті черепки, попробував пальцем, котрі ще були цілі, а котрі дриньчали, відсунув до черепків.

Дівка зачала сваритися з парубком, що підставив ногу, і усю вину звалювала на нього. Шафар на те не зважав, витягнув з кишені книжечку і вписав побиті миски.

— На, маєш заробок! — посміхались деякі. — Він, певне, їй з яких п’ять шісток відтягне за те череп’є.

— Ото би ще добре було, аби то такі у него миски, як у других: він десь по п’ятнайцять крейцарів порахує за одну!

— Ану-ко! що-сь записав? Покажи книжку! — сказав оден парубок. — Я розуміюся на нумерах.

Але жид відтрутив парубка і пішов до своєї хати.

Між робітниками ще довго шуміло. У хаті ставала щораз більша духота від людського тіла, диму і одежі, пересяклої вогким воздухом ранньої весни.

Деякі стали роззуватися і розвішувати по лавицях, вікнах та полицях чорні, сильно вонячі і перемоклі гноївкою онучі. Кількох пішло до кухні, де варилося, щоби при теплій печі ліпше просушити онучі, бо у великій хаті не топилося, хоть зимно не раз дошкулювало. Кухарка зачала сваритися, бо на блясі стояли горшки та капало на них з мокрих онучів. Але коли єї ніхто не слухав, вона ще більше розсердилася, позабирала порозвішувані онучі і шпурила ними за поріг.

Та хоть стіни тріщали від реготу, крику і шуму, то мимо того були такі, що порозвалювались по кутах на купах соломи і хропіли на ціле горло.

— Вставайте, уже днина! Скорше, шафар іде будити! — кричали на них другі і стягали за ноги на землю.

Сплячі сердились і кляли, але треба було вставати, бо кождий хотів мати до спаня хоть клапоть соломи.

Дівки, що тої днини прийшли, довго стояли у кутику під стіною, не знаючи, що з собою робити.