Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Сьогодні увечері я приїду і заберу вас із Анною в студію — послухаєте фінальні версії тих композицій, над якими ми працювали.

— Це дуже хороша новина.

— І ще одне, — продовжила співачка. — З того вечора, коли ми почали співпрацювати, я задумала ще одну справу. Думаю, вона тобі сподобається.

— Що? Яку?

— В тебе сотні віршів, Бенедикте. І я подумала, що люди мають їх побачити всіх а не тільки ті сімнадцять, які я заспіваю, — пояснювала Рута. — Звісно, я, якщо дозволиш, буду працювати й над іншими альбомами, але… але…

— …не факт, що я їх почую, — закінчив Бенедикт.

Руту завжди крутило на таких моментах.

— Одним словом, з того вечора, як ти погодився на співпрацю, я шукала хороші видавництва, які можуть опублікувати твої вірші… всі твої вірші, — закінчила Рута.

Хлопець не вірив своїм вухам. Йому стало так дивно — крім перших днів прогресування своєї хвороби, він жодного разу не плакав, та зараз не міг стримати сліз. Його вірші стануть книгою. Він був безмежно вдячний та щасливий.

— Ти серйозно? — радів хлопець.

— Звісно, серйозно, Бенедикте! Твої вірші опублікують! Усі! Вони стануть величезною збіркою поезії! — і собі раділа Рута.

— Підійди, я хочу тебе обійняти.

Вона підійшла, і він міцно, наскільки вистачало сил, обійняв цю прекрасну жінку, яка звалилася у його життя, як сніг на голову і кожний його день робила по-своєму прекраснішим.

— Правда, ще залишилось багато роботи, — продовжила Рута. — Треба знайти художника до твоєї книги… Зробити редакцію… Вибрати назву збірки… Тобі докладніше про все розкаже редактор, він зателефонує до тебе.

— Це неймовірна новина, — витираючи сльози радості, прохрипів хлопець. — Дякую тобі за все.

— Це тобі дякую, — усміхнулась Рута. — Тоді ввечері побачимося.

Жінка піднялася і попрямувала до дверей.

— Почекай, — зупинив її Бенедикт. — Я хочу… я повинен… тобі дещо розказати.

Рута стривожилася, вона побачила серйозне обличчя хлопця і зрозуміла, що це щось важливе і не надто приємне.

— Щось сталося?

— Та нічого такого, на що я не чекав, — промовив Бенедикт. — Просто я сьогодні піднімався по сходах сюди нагору, у свою кімнату… І дещо зрозумів…

Хлопець замовчав, наче про щось замислившись. Жінка кинула на нього питальний погляд, у якому заіскрився страх.

— Я зрозумів, що востаннє піднімаюся по тих сходах, — продовжив хлопець. — Мої ноги відмовляють… Мій мозок думає, що вони роблять крок, а вони насправді незворушні. Руто, це таке дивне відчуття… Я довго з цим боровся, але не можу тепер себе обманювати. Треба визнати, що ноги я втратив, — і жити далі.

— Боже… Бенедикте… Мені дуже жаль, — говорила Рута, а хлопець бачив у її погляді безпорадність.

— Отож, я, напевно, поміняю житло, хоч і дуже не хочу, та мені тепер варто знайти щось на першому поверсі… Я, бовдур, якось не думав про це, коли сюди поселявся на півроку. Думав, що ноги мені ще не зрадять, а вони зрадили.

Рута мовчала. Вона дивилась на нього глибоким поглядом, у якому страх уже добряче палахкотів. Жінка думала, як допомогти. І придумала.

— Слухай, — врешті задумливо озвалась вона. — А ти не хочеш жити у мене? Тобто у Тані? Пам’ятаєш, вона приходила на студію? У їхньому будинку є прекрасна кімната на першому поверсі. Ми все організуємо, тільки скажи.

— А вона не проти?

— Звісно, ні. Ти їй подобаєшся ще більше, ніж мені, — усміхнулась Рута. — І Анні буде легше. Ми допомагатимемо.

— Я дуже вдячний тобі, — признався Бенедикт. — Я тобі чужа людина, а ти так мені допомагаєш.

— Це я тобі вдячна… І ти, від того вечора, коли я приїхала сюди, збожеволівши твоїми віршами, став мені не чужий, — промовила Рута. — Тоді я заїду вже завтра? Заберу тебе?

— Добре.

— Бенедикте, я хочу, щоб ти знав, що ти не самотній, — наостанок сказала Рута. — Ти маєш нас. Не забувай про це ні на секунду. І дякую, що ти мені все розказав. Я ціную це.

Бенедикт тільки легко їй усміхнувся.

Переїжджаючи в це місто, Бенедикт і не надіявся зустріти тут стільки хороших людей. Він ні про що таке, що з ним зараз відбувалося, навіть і не мріяв — то яке він має право сумувати? Отож того дня, коли він покидав пансіонат пані Ярини, він усміхався.

Усі стояли на рецепції: пані Ярина, Анна, Єва, дві сестри-близнючки. Рутина подруга Таня і сама Рута заносили Бенедиктові речі в машину. Їх уже доволі побільшало: якісь книги, які вони з Анною купували на розпродажах; якийсь одяг, який з’явився в нього після походів у секонд-хенд; юнак не хотів усе це тут залишати, бо з кожною такою річчю йому асоціювався прекрасний день з Анною. Хлопець стояв, спираючись на дві милиці, і усміхався до сумних облич людей, які з ним ділили цей дах.

— Усе буде добре, — промовив він.

— Бережи себе, Бенедикте, — мовили сестри-близнючки.

— Їдьте звідси.

— Перепрошую? — обурилась пані Ярина на Бенедиктову пораду.

— Їдьте звідси, —