Марек Краєвський - Кінець світу в Бреслау

Та повернуся до фон Фінкля. Коли я кілька днів тому приїхала до Берліна, він уже чекав на мене на вокзалі, попереджений моїм нічним телефонним дзвінком (на щастя, я ніколи не викидаю записників з адресами й телефонами). Я подзвонила до нього тієї ж ночі, коли мене зґвалтував Ебергард. Фон Фінкль не змінився, такий самий сумний, позбавлений розуміння оточення, сповнений комплексів і дивних, темних потреб. Я розуміла, що зв'язуючись із ним, муситиму вдовольняти його бажання, й вирішила зробити це вже першого дня. Навіть не питай мене, що це було, може, скажу Тобі колись на вушко. Досить, що фон Фінкль ладен віддати за мене життя. Як легко зробити людину щасливою! Він став упевненим у собі і заявив, що зі мною може прийняти будь-який виклик. Він хоче здобути багатство, щоб самому фінансувати новий фільм зі мною в головній ролі! Проаналізувавши збіг випадкових обставин, що привели мене знову до нього й дозволили відчути найбільше щастя, Бодо зробив висновок, що існує вища обумовленість випадковостей, а тоді приїхав зі мною сюди, до Вісбадена, щоб здобути гроші й підтвердити свою теорію. Ти тільки уяви собі, він весь час виграє…

— Справді? Це той відомий фон Фінкль? — Кнюфер зсипав до шкатулки з чорного дерева купу жетонів, виграних потому, як круп’є оголосив «двадцять три червоне». Закурив першу того дня сигару. — Як вас звати?

— Ріхтер, шановний пане…

— А скажіть-но, Ріхтере, чому це ви все мені розповідаєте? Адже персоналові казино заборонено розмовляти із клієнтами! Круп’є могли б тоді домовлятися із клієнтами про різні послуги…

— Мені однаково. Я й так втрачу це місце…

— Чому?

— Кожен круп’є приставлений до одного-єдиного стола. — Ріхтер звично крутонув рулеткою, хоч Кнюфер не висловлював жодного бажання фати далі. Пахкаючи сигарою, він силкувався увіпхнути шкатулку до кишені піджака. — Мій стіл вважається нещасливим, ніхто не хоче за ним грати. А коли ніхто не грає, мені не дістаються чайові, а ми живемо з чайових, бо платня, знаєте… Пробачте, я не хотів вам нічого…

— Відтепер цей стіл уже не можна уважати нещасливим. Я ж бо за ним багацько виграв. — Кнюфер відлічив десять жетонів й увіпхнув їх до кишені фрака круп’є. — Якщо хочеш отримати набагато більше, доповідай мені про все, що робить ця блондинка зі своїм курдуплем.

Він поплескав Ріхтера по плечу й полишив залу. Його проводжали погляди гравців, а блондинку та її низенького супутника дії Кнюфера, здавалося, зацікавили найбільше.

Вісбаден,

вівторок 13 грудня,

п’ята година пополудні

Кнюфер поставив фото Софі біля телефону й роззирнувся по кімнаті. На чому б не зупинився його погляд, чи то на стіні, обклеєній блідо-голубими шпалерами в дрібні квіточки, чи то на покрапаній мухами стелі, чи на ширмі, що відокремлювала залізне ліжко від умивальника, скрізь він бачив її обличчя, що розтавало наче в чорно-біло-сірих барвах негативу.

Кнюфера огорнув незрозумілий неспокій. Він підніс слухавку, що підстрибувала на важелі апарата, приклав її до вуха й почув далекий голос телефоніста, що повідомляв про з’єднання із бреславським номером 6381. За мить він почув спокійний голос абонента 6381, що подовгу мовчав між словами, натомість у паузах чутно було звуки, які нагадували пахкання люльки.

— Доброго дня, Herr Kriminaldirektor, — Кнюфер притис до вуха слухавку й наблизився до мікрофона. — Я знайшов її. Вона у Вісбадені під іменем Ізабель Лебетзайдер, у компанії такого собі Бернарда Фінкельштейна. Так, дещо я про нього знаю. Як дізнався? У мене є співробітники в Берліні, а телеграф працює оперативно. Фінкельштейн на початку двадцятих був відомим режисером… Атож, запевняю вас! Вам відоме прізвище Бодо фон Фінкль? Звичайно, це той самий. Після періоду слави він потрапив у якусь халепу. У берлінській поліції зареєстрований у комісії моралі як азартний гравець. Підозрювався в зніманні порнографічних фільмів. Тут, у Вісбадені, він грає надзвичайно азартно й виграє купу грошей. Софі Мокк або ж Ізабель Лебетзайдер, то, певне, його добра муза.

— А тепер послухайте мене, — Кнюфер почув звук запалюваного сірника і майже фізично відчув запах тютюну «Австрія». — Ви повинні ізолювати цю жінку.

Голос замовк. Кнюфер теж мовчав.

— Вам незрозуміло? — забулькотіла слина в цибухові. — Ви повинні її викрасти й сховати на місяць або два. До розпорядження. Про гроші прошу не хвилюватися.

— Я дуже добре зрозумів вас, пане директоре Мюльгауз, — Кнюфер поклав слухавку.

Вісбаден,

вівторок 13 грудня,