Марек Краєвський - Кінець світу в Бреслау

кілька дрібняків, побіг з пальтом і капелюхом клієнта до гардеробу. Кнюфер стояв у фойє і з подивом роздивлявся біло-коричневу шахівницю підлоги, вітраж над входом, вигнуте аркою склепіння й великі статуї попід стінами. Оглянувши весь цей вишуканий інтер’єр, він звернув ліворуч до великої гральної зали. Зупинився на порозі й примружився, засліплений безжальними вогнями канделябрів, що вихоплювали кожну зморшку навколо зморених безсонням та азартом очей гравців, відбивалися в лисинах, укритих потом програшу, підступно видавали фальшиві рум’янці на щоках підстаркуватих аристократок і лисніли на алебастровій шкірі молодих дам, чиї звички були такими ж легкими, як барвисте пір’я, застромлене за пов’язки, що охоплювали їхні рівно підстрижені лискучі зачіски. На одній із молодих дам Кнюфер на кілька секунд зупинив погляд. Він не був упевнений, що знайшов потрібну особу. Згідно опису, отриманого від Мокка, Софі повинна мати довге волосся. Усміхнена світла блондинка мала волосся, підстрижене за останньою модою, коротко й спортивно. Решта опису співпадала. Її груди, які туго облягав шовк сукенки, пишно здіймалися, коли вона різким і радісним рухом підносила руку догори, і це відповідало влучному описові Мокка: «великий бюст, пружність якого майже відчутна», її голос розтинав задушливе повітря зали срібною колоратурою. Його сміливо можна було б назвати «перламутровим» (слова Мокка). Він насилу відірвав погляд від блондинки й зазирнув до сусідньої картярської зали. Переконавшись, що більше жодна із дам не відповідає описові, зробленому кримінальним радником, він сів біля сусіднього вільного столика з рулеткою, біля якого стояв на посту старий опасистий круп’є, і поставивши жетони за п’ятдесят марок на червоне, почав вирішувати проблему: чому гіпотетична Софі Мокк поводиться так галасливо. Коли круп’є підсував до нього подвійний стовпчик жетонів, Кнюфер збагнув принаймні дві причини цього. По-перше, блондинка не шкодувала собі шампанського, по-друге, її радісні вигуки й жвава жестикуляція були реакцією на азартні дії маленького чоловічка зі зболеними меланхолійними очима. Кнюфер вирішив грати один до одного. Він знову поставив все на червоне й швидко нотував у пам'яті характеристику невисокого добродія, якому блондинка саме поклала голову на плече, ніжно обіймаючи долонями місце, де у чоловіків зазвичай є біцепси. Гравець лише трохи здіймався над рівнем столу. Він безтурботно підкидав жетони, а ті гарним півколом лягали на шорстке зелене сукно й завжди опинялися на одному із тридцяти шести квадратиків поля.

— Він зовсім не задумується. — прошепотів Кнюферові товстий круп’є. — Він покладається на випадок. Наосліп кидає кілька жетонів і майже завжди поціляє. Якщо жетон впаде, скажімо, на «двадцять два червоне», він ставить або на паристе, або на червоне. Він ніколи не ставить на en plain, «коня», або навіть на шість номерів…

— А що станеться, — Кнюфер розділив величенького стовпчика на дві частини й обидві знову поставив на червоне, — коли якийсь жетон впаде на лінію між двома полями? Наприклад, між «вісімнадцять червоне» й «сімнадцять чорне»? На що тоді він ставить?

— Завжди більша частина жетону, — круп’є крутнув рулетку, — опиняється на якомусь полі. Ніколи межа між полями не перетинає жетон рівно навпіл.

— Отже, у нього немає ніякої системи, — Кнюфер байдуже споглядав, як кулька підстрибує й падає в перегородку «двадцять дев’ять червоне».

— Так, справді, — круп’є посунув у бік Кнюфера чотири стовпчики жетонів. — Він не такий забобонний, як інші гравці, не вірить у магічну послідовність чисел, у притягання протилежностей, не носить мідних прикрас, коли Сатурн опиняється навпроти Марса, й не ставить тоді va banque на дванадцять, а на voisons du zéro[35] на початку місяця. Він вірить, так би мовити, в обумовленість випадковостей.

— Хто він? — Кнюфер знову поставив усе на червоне.

— А ви тут вперше, правда? — круп’є крутонув колом ошуканих сподівань. — Це відомий гравець і славетний…

Люба Елізабет,

від п'ятниці я у Вісбадені, у товаристві Бернарда фон Фінкельштейна. Це один з режисерів кіностудії «УФА», відомий на початку двадцятих під псевдонімом Бодо фон Фінкль. Написала Тобі коротенько про своє перебування тут, і руки опустилися. Мені хотілося б Тобі стільки розповісти, не знаю, з чого й почати. Може, з від'їзду із Бреслау? Ні, ні! Не хочу навіть згадувати назви цього міста, де довелося пережити стільки підлоти. Звичайно, не від Тебе, моя найдорожча; усе, що нас єднало, було таким чистим і добрим!

Напишу Тобі тільки про те, що я роблю тут, у Вісбадені, і з ким я тепер. Із фон Фінклем я познайомилася п'ять років тому в Берліні, коли намагалася отримати другорядну роль у фільмі «Втомлена смерть» Фріца Ланга. Мабуть, я справила тоді на нього велике враження, бо того ж дня він запросив мене повечеряти й розчахнув переді мною найпотаємніші куточки своєї душі. Він виявився несміливим чоловіком, який, незважаючи на величезні гроші й чудове положення в мистецькому товаристві, понад усе прагне кохання, кришталево чистого, сповненого пристрасті. Тоді він попрохав мене сповнити одне його ексцентричне інтимне бажання, а коли я, дещо обурившись (хоч, мушу визнати, мене це неабияк заінтригувало), відмовила йому, благав мене простити йому й присягався, що я отримаю роль, якої мені так хотілося. Тоді я зустрілася з ним іще кілька разів, і незважаючи на його розпачливі й пристрасні наполягання, дозволила йому лише цілувати мої туфельки, що він робив з величезною радістю, виражаючи мені цим шану й захоплення. Фон Фінкль був справжнім джентльменом і причарував мене культурністю, а понад усе — любов'ю до мистецтва. Можливо, я вийшла б за нього заміж, якби у все це не втрутився мій покійний батечко, який саме тоді, після тривалих пошуків, знайшов мене в Берліні, обізвав фон Фінкля паршивим жидом, і забрав мене із собою до Пассау, де до мене сватався один баварський землевласник. Та не судилося мені стати баварською домогосподинею, бо в товаристві одного художника (ах, ця моя любов до мистецтва!), я подалася до Бреслау, де невдовзі опинилася у вишуканому