Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

Він був п’яним, а вона здалася йому незвичайно звабливою і якось само собою, мабуть, за звичкою, вийшло, що він обійняв Милку за плечі. Вона відсторонилася, прошепотівши: «Ти з глузду з’їхав», і в цей час з кімнати вийшов Штерн зі склянкою в руці. Спохмурнів і сказав Чарлітову, щоб той тримався пристойно. Хотів відштовхнути його руку і вихлюпнув вино, поціливши в обличчя. Звичайно, так сталося ненавмисне, та Чарлітов тоді не думав про це. Вона бачила, і він повинен був чимось відповісти. Він ударив Штерна. Не сильно, більше для вигляду.

Штерн скипів, його вже неможливо було зупинити. Схопив Чарлітова і потягнув до дверей. В кімнаті вони зчепилися. Штерн був дужим, як бик, збив Чарлітова з ніг і той зрозумів, що не має жодного шансу. Сидів на дивані з роз’юшеним носом і погрожував, що все одно уб’є Штерна. З того дня між ними запанувала холодна ненависть. Це мав бути його останній похід на ракетоносці. Він подав рапорт про списання на берег і Штерн його підписав.

Неприємності почалися наступного ранку. До Чарлітова підійшов матрос Коноваленко і доповів, що гідроакустика Петрова ніде немає. Чарлітов окинув поглядом пліт. Не міг зрозуміти, що трапилося. Хвилі були ледь помітними. Оступився і упав у воду? І не крикнув, не покликав на допомогу? Більше нічого не йшло на думку. Матроси мовчали, втупивши у нього похмурі погляди. Не знав, що сказати. Відвернувся.

Треба їх чимось зайняти. Сказав, що на пошуки, напевне, відряджена ціла ескадра і скоро прийде допомога. Та навряд чи вони не розуміли, що човен був в автономному плаванні і дотримувався режиму радіомовчання.

Наказав з’їсти сухий пайок і приступити до політзанять. Спробував поговорити про експансію імперіалізму і американські плани зоряних війн, та моряки відповідали невлад, ховаючи погляд.

Кінець політзаняттю поклав Коноваленко. Холодно подивився йому в очі і назвав радянську військову техніку взагалі і космічну зокрема «справжнім лайном», мабуть, маючи на увазі мертву зону супутника-шпигуна. Чарлітов зрозумів, що втрачає над ними контроль. Прикрикнув, вилаявся. Потім скомандував:

— Іванов, Коноваленко — спати! Вночі заступите на вахту.

Ближче до вечора побачили в небі літака. Моряки репетували і стрибали, розмахуючи руками. А він не знав, що робити: заборонити їм чи ні? Літак, без сумніву, був військовим і чужинцем. Пройшов стороною, не помітивши плоту. Іронія долі — в глибині душі Чарлітов навіть був задоволений, що їх не помітили.

Вночі стояв цілковитий штиль. Але вранці Чарлітова розбудив Коноваленко і сказав, що о четвертій змінив Іванова, але зараз його немає на борту. О, господи! Чарлітов підскочив, як обпечений. Хай буде проклятий цей океан! Обійшов плота, вже не шукаючи Іванова, а хоч якийсь слід. Нічого. Вилаяв себе за те, що не наказав їм обв’язуватися канатом. Але його не могло змити в штиль! Шум океану тепер здавався йому зловісним. Перисті сіро-чорні хмари опускалися майже до самої води. Здійнявся вітер. Пліт мчав у нікуди, витанцьовуючи жигу на верхівках хвиль.

Чарлітов почав згадувати, чи не чув чогось підозрілого крізь сон. Ні, нічого. Ще раз кинув поглядом навкруги. Помітив, що вода змінила колір з зеленого на синій. Але яке це могло мати відношення до зникнення моряків? Коноваленко сидів, понуро опустивши голову на коліна.

Чарлітов розумів, що повинен щось сказати. Підбадьорити. Та не знайшов потрібних слів. Паличка-виручалочка — наказав з’їсти сухий пайок. Після їжі Коноваленко трохи пожвавішав. Блукав плотом, вдивляючись в океан. А коли стало, як завжди швидко, темніти, раптом закричав:

— Земля!

Чарлітов озирнувся. Ніякої землі не було видно. Лише безкінечні баранці хвиль. Він вдивлявся в океан до болю в очах, але не побачив нічого, крім якихось блискіток біля обрію. Це не було схоже навіть на топові вогні корабля. Скоріше — рання зоря.

Коноваленко знову хрипко і розпачливо заволав:

— Земля-я-я!

Чарлітов кинувся до нього, збираючись пояснити, що то лише відблиски зорі, яка ховається між хвилями. Але остовпів, побачивши, що той дивиться зовсім в інший бік і раптом робить крок до краю плота, збираючись стрибнути у хвилі. Чарлітов кинувся вперед, упав і ледве встиг схопити матроса за ногу. Посадив і спробував заспокоїти, але той не слухав і дивився божевільними очима. На губах пухирилася піна. По щоках текли сльози.

— Там земля, — бурмотів він. — Нас відносить геть!

Чарлітов взяв довгу мотузку і обв’язав матроса за пояс. Той, здається, навіть не помітив цього. Другий кінець прикріпив до щогли. Закінчивши, знову спробував відшукати ті блискітки біля обрію. Але не знайшов. Хмари нагромаджувалися одна на одну і були схожі на велетенські стоси подушок. Вони опускалися все нижче. І нарешті запанував цілковитий морок. На небі не світилося жодної зорі.

Він уклав матроса поряд із собою. Дбайливо вкрив брезентом і вирішив, що сьогодні чатуватиме сам. Пролежав з відкритими очима майже до ранку і, лише коли перші промені пробилися крізь завісу