Тарас Лютій - Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

У часи Відродження в Італії, коли розвивається синкретичний підхід до різних учень (поєднання неоплатонізму з християнством, герметизмом і каббалою, астрологією, нумерологією, алхімією тощо), де провідна роль належить Марсіліо Фічіно та Піко делла Мірандолі як відомим окультистам, люди вдавалися ледь не до всіх форм пізнання, навіть ворожінь, аби тільки знайти жадані відповіді на сокровенні питання. Подібна ситуація була спричинена багатьма чинниками: втратою віри в панівну церкву, кризою економічної певності, безперестанними війнами, що неабияк сприяло появі окультної символіки та іконографії карт Таро.

«Дурень» не має сталого значення в різних традиціях карт Таро, які були розроблені протягом своєї історії, що тривала понад 550 років. Попри те, що він є однією з найбільш впливових фігур у колоді, блазень може зображуватися з пір’ям у волоссі, вдягненим у лахміття або строкатий одяг, часто зі зловісним або заклопотаним виразом обличчя, в оточенні дітей, тварин, гірського пейзажу, дерев або взагалі наодинці. Його волосся скуйовджене, борода роздвоєна, на свитині латка, штанів нема. Він блукає із блазенським посохом у правій руці й з мішком у лівій, не помічаючи собаку, який уперся передніми лапами в його ногу.

Коли король Лір говорить, що все приходить із Ніщо, а потім і повертається в Ніщо, це можна розуміти як доленосний жереб. Нуль (Ніщо) — це велика таємниця, а також спроба висловити невимовне. Не випадково, що Таро поширюється в західній культурі тоді ж, коли західні математики запроваджують «нуль». «Дурень» Таро є нульовим символом, який використовувався як секретний знак упродовж багатьох десятиліть у репрезентації таємниці[127].

Іванко-дурень, або Хома-нетямущий, — ще два казкові герої, що іронізують над іншими, але передусім над собою. Вони розуміють марноту світу, виходячи не з шаблонних істин розуму, а посилаються на власні розв’язання, що суперечать здоровому глузду. Недолугість Дурня полягає не в злиденності, а позбавленні розуму. Цілісінький день він «висить без штанів, ув одній сорочці» на печі й співає або провадить безпутний спосіб життя — вештається по шинках і корчмах. Дурневі перепадають доручення, які він виконує невдало. Про нього кажуть: «Дурному ні в людях, ні вдома». Він нічого не відає про призначення звичайних речей (борониться від собаки шматком м’яса, готує зі свитини обід, вішає корову на жердину, їсть кошенят замість вареників, хлище з помийниці, замикає наймичку в хліві, як худобу тощо).

В інших оказіях він застосовує правильні знання, але у невідповідних обставинах: втішається на похороні й плачеться на весіллі. Хоча вчинки Дурня вважаються несусвітніми й некорисними, надалі читається їх глибока суть. Завдяки «нерозуму» Дурень благополучно скоряє всі знегоди й роздобуває те, що є суспільною перевагою. Він здійснює таємне призначення, говорить особливою мовою: загадками, витівками, порушуючи фонетичні й семантичні домінанти мовлення. Його промови скидаються на маячню, верзіння, абсурд, парадокси. Алогізм Дурня і його відступ від розуму повторюють характеристики юродства.

Метою показового очманіння розуму є руйнація усталеного знакового світу, надання йому несподіваного значення. Натомість у «світі-навпаки», де існує постійна несталість і всі співвідношення заплутані, нестійкі, є змога показати реальну можливість свободи, яка заперечується «світом справжнім», насильницьким. Дурість вивернутого світу — це здебільшого оголення розуму, виведення його з лабетів умовності, надокучливої звичаєвості. Фабльо, шванки, фарс, пародія, сатира — це літературні форми виявлення умовностей світу. Тут показана гра й обертони «тверезого розуму», викриті хитрістю й обманом шахрая, а також пародійні знущання блазня і простодушне нерозуміння дурня.

На принципі обдурювання засновані сюжети великого циклу казок про спритних злодіїв. Кожна казка складається з низки витівок: вороги силкуються поквитатися з дурнем, але він всякчас виходить сухим із води. Подібну сюжетну лінію продовжує роман. У крутійського роману була передісторія, що сягала «Сатирикона» Петронія, середньовічних байок, де зображувалися спритні пройдисвіти, шахраї й ошуканці. Герой роману змушений махлювати, бо неминуче буде розчавлений долею. Він — крутій (picaro), його енергія нерідко породжена розпачем: лише напруживши сили, можна втриматися на поверхні життя. Відтепер шахрай, блазень і дурень є в романі головними героями. Ці персонажі і їх дії у різних іпостасях виявляються у творах Сервантеса, Кеведо, Рабле, Еразма, Бранта, у німецькій сатирі (Мурнер, Мошерош, Вікрам), у Ґримельсгаузена, Сореля, Скарона, Лесажа, Мариво; пізніше — у Вольтера, Філдинґа, Свіфта. Згодом з’являється образ дивака у Стерна, Ґолдсміта, Гіпеля, Жан-Поля, Діккенса та в інших[128].

Досить часто нестримна несамовитість пов’язувалася з меланхолією, яка посіла в європейській культурі неабияке місце. Це поняття використовується з часів Гіппократа для позначення сумовитого настрою, почуття поразки, мрійливості, страху, провини тощо. У перипатетичній школі воно характеризувало стан геніальних людей. Аристотель задумувався над питанням: чому талановиті філософи, державотворці, поети чи митці були здебільшого меланхоліками? Цією хворобою страждали Емпедокл, Сократ, Платон. Виявляється, що цей стан порушує розум, а меланхолійний темперамент — властивість людини з високими творчими здібностями у всіх галузях знання[129].

У Середньовіччі це поняття прирівнювали до «ацедії», що пов’язувалася з лінощами. Латинське слово «відчай» (desperatio), пов’язане з меланхолійним станом, означало гріховний сумнів у Божому милосерді. У XIII столітті подібні душевні настанови стали асоціювати з фізичним розлиттям жовчі. Поступово слово acedia витіснило меланхолію й уживалося