Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

—     Дев'ять днів, княгине.

—     Добре! Хай заверне його назад. Хтозна, може, тут вирішиться його доля... І нас усіх...

—     Скажу, княгине...— і вибігла.

*  *  *

Золото... Золото... Скрізь було стільки золота, що від його блиску в очах мерехтіли блискітки й ніби сипалися, як золотий дзвінкий дощ, на землю, на голови й одяг людей, котрі товпилися під золотим склепінням цієї велетенської золотої зали. Ба, здавалося, що ніби й люди в цьому золотому блиску втрачали рухливість й ставали тремкими золотосяйними стовпами або розчинялись у золотому тумані. Та лише на мить запаморочилась у княгині голова, Другої миті вона, тріпнувши дзвінкими срібними підвісками скіфської цариці, що спадали з її високого начільника, стрепенулась і ніби відігнала від себе золоту полуду. Ніякого дива тут нема — ромейський кесар он сидить в кінці зали на золотому стільці у золотій короні, сидить на стільці, який тут називають трон, й лукаво стежить за нею. От чого він довго готувався до цієї стрічі! Не знав, чим здивувати, чим запаморочити їй голову, аби пам'ятала ця зухвала володарка, що він недосяжний, недоступний, купається в золоті, яко і сам Бог на небі, і ніхто з володарів земних з ним не може бути рівним. Вони, оті володарі, посли, купці, поети, лиш можуть наблизитись до трону, здаля покланятись, а декотрим дозволено навіть на колінах підповзти до його ніг й поцілувати золоту пантофлю чи кінець його багряного окрила,

Але! Як поводить себе ця жінка-володарка? Вона ніби нічому не здивувалась, лише мружилась від сяєва тисячі світильників, від казкового блиску зали і придворних велеможців. Вона рушила просто до нього — спокійно і твердо, відштовхнувши євнуха, котрий мав узяти її під руку й підвести її на певну — тільки на певну! — відстань до трону.

Ольга йшла повагом, гордовито піднісши свою красиву царствену голову у тому скіфському начільнику, що скидався на корону. З нього спускалась тонка прозоро-золотиста шаль; чорний навершник, розшитий білими перлами, робив її поставу врочистою і стрункою. Білі широкі рукава сорочки були розшиті коштовним камінням. Вона сама йшла до імператора яко богиня, що воскресла з прадавньої скіфської могили, ні страху, ні лести на обличчі в неї до його божеської особи. Навпаки, мружачись, вона дружньо усміхалась кесареві, як до давнього знайомця, і він не знав, чи відповідати такою ж люб'язною усмішкою, чи суворо насупити обличчя.

Через те повернувся направо, до імператриці Єлени, котра сиділа поруч з ним на своєму троні — теж у короні і у червоній хламиді.

Імператриця уважно стежила за царственою ходою цієї володарки, київської княгині. Зразу видно, що в ній грає царська кров і гідність володарів нікому не підвладної країни. І оточення її не поступиться пишнотою і гордістю царському оточенню. За нею йшло сорок три купці, служниці, родички, два тлумачі, княжич зі своїми людьми, двадцять послів, а ще від церкви монастиря святого Маманта препозит і два остіарія.

Але які гарні іскристо-синяві очі в цієї жінки! І хто сказав, що в неї за плечима багато літ і зим? Білошкіре, без зморщок лице, ані сивої волосинки з-під начільника, над яким вивищилась якась дивна округла шапчина. Княгиня сама спинилась на певній відстані — надто близько біля кесарів! — і привітно схилила чоло. І враз в її шапчині сяйнуло тисячі блискіток і вогників — синіх, червоних, жовтих, зелених, білих, чорних. Імператриця аж відкинулась на спинку трону від засліплення! Де стільки коштовного каміння набрала ця варварка? Адже в Єлени не було й половини того... Може, в Країні Руси таке каміння розсипане по землі або воно падає з неба яко дощ?

Княгиня простягує кесареві різьблену скриньку. Що в ній? Може, також повно отих коштовних камінців? Хай би швидше Костянтин брав те підношення.

—   Тут наш ряд, кесарю,— каже Ольга.— Той, що Ромея уклала з Києвом.— Ці слова відлунюють за її спиною грецькою мовою.— Я принесла тобі сю харатью, щоб нагадати...— Вона схилила чемно голову й осміхнулась. Як легко жінки можуть говорити навіть гіркі слова! Але ні, княгиня нагадує слова не про данину, а про любов і мир.— Адже мій муж-князь Ігор уклав сей ряд во ім'я миру і любови. А ми так рідко згадуємо про це.

Імператриця Єлена прикрила очі повіками. Напружене очікування втомило її. Зате смагле, довгобразе лице Костянтина, обрамлене короткою чорною борідкою, зарожевілось. Володарка Країни Руси, яко вправний посол, своїми лагідними словами обійшла підводні скелі. І зовсім не нагадала йому про борг Ромеї її державі!

—   А ще... хощю просити тебе, великий кесарю, щоб твій патріарх і ти охрестили мене істинно християнським хрестом... У найсвятішому християнському храмі твого святого града. Хощю взяти істинне благословення з твоїх рук, кесарю!

Костянтин кліпає очима. Що за сим проханням криється? Яке лукавство? Усі ці варвари хитрують, лукавлять, щоб вибити з рук кесарів якісь пільги і переваги при дворі. Хрещення уже хрещеної княгині? Он стоїть за нею її пресвітер — престарезний Григорій. Щось задумала княгиня...

Власне, усі довколишні володарі, приймаючи з рук Ромеї хрещення, домагаються рівности з ним, з його державою. Ось як Болгарія. Тому він, Костянтин Багрянородний, і написав для свого сина в книжці «Про церемонії»: до володарів арабських держав, до франків, італійців і болгар треба звертатись не як до рівних імператору, а як до менших від нього, як до його синів. ї починати звертання саме з того, щоб підкреслити, що, хоча вони і є християнськими володарями, вони не рівні йому, а підпорядковані йому сини: «До люб'язного і вдохновенного нашого сина, архонта свого народу...»

Втім, київська володарка — жінка. Вона не зможе суперничати з ним і його владцями тут. Хай охрестить її патріарх. Тут не буде, аніякої втрати.

Імператор згідливо хитнув короною. Але очима пильнував за кожним порухом княгині. З цими країнцями-русами треба бути обачними. Це хоч і варвари, але великий і войовничий народ. З ним потрібно тримати мир, аби не з'єднались з Хозарією, яка знову хижим оком поглядає на Ромею. Тут араби та мусульманські правителі Закавказзя постійно шарпають його велику державу, не приведи Боже, ще викликати проти себе гнів країнців-русів та хозар. Втім, йому потрібні мир і любов з Києвом — і щоб руси дали йому якомога більше воїв! Багато ратників! Ця княгиня, либонь, радо погодиться дати йому своїх мечників за честь, яку хоче дістати від нього. Так, він умовить патріарха охрестити її, більше