Ярослав Мельник - Далекий простір

й аерофорсні гармати п’ятого калібру. Але головною їхньою перевагою, як і раніше, залишаються раптовість, таємничість цілей і, нарешті, цілковита відсутність інформації про місцезнаходження бази.

Яким чином у мегаполісі, де кожен квадрат начинений акустичними датчиками та електронними індикаторами, вдається тримати десяток або більше гвинтопланів, – залишається загадкою. Висловлюються припущення, що база розташована поза мегаполісом. Однак система відстеження довколишнього простору виключає наявність в оглядовому радіусі невідомих об’єктів. Служби безпеки сліпих протягом числень виловлювали кожного, хто намагався втекти з мегаполіса. І в той же час раптовість і своєчасність появи людей Окса Нюрпа переконують, що база знаходиться десь зовсім поруч.

Друга загадка – це склад і цілі банди. Компетентні сліпі стверджують, що цілі у групи суто кримінальні, про що говорять і спроби, хай і смішні, замахнутися на життя самого мегаполіса. Але запитаємо себе, який сенс губити мегаполіс? Кажуть, що у зла немає сенсу, що зло самодостатнє. Але люди банди Окса діють дуже вже наполегливо і з розумом, занадто цілеспрямовано й жертовно, щоб можна було говорити просто про безглузді злодіяння. Чому вони, в такому випадку, не грабують усіх підряд, всіх поспіль не вбивають?

Одна з версій полягає в тому, що серед сліпих утворилися свої протиборчі сили. Ми не можемо дивитися на банду Окса, як дивляться на неї самі сліпі. Згідно з джерелом, що заслуговує на довіру, сам Окс належить до рідкісного розряду так званих "прозрілих сліпих", тобто він прозрів, а потім був насильно осліплений службами безпеки. А це багато в чому міняє справу. Якщо Окс Нюрп нехай і недовго, але бачив, то ми не можемо розглядати його як типового незрячого. Думаю, зі мною погодяться і читачі: людина, яка бачила світ, як бачимо ми, – це не просто сліпий. Між нами і сліпими існує непрохідна стіна, створена не нами. Перш за все, вона зумовлена самою природою. Але також і тим, що незрячі сприймають світ зовсім по-іншому, їхня свідомість, цілком обумовлена вірою в близький простір, нам жахливо чужа. Ми боїмося цієї темної і вузької свідомості. В цьому не винні ні ми, ні вони, але це так. Однак Окс Нюрп у такому разі випадає за межі чужого нам світу.

Ми не можемо і не повинні втручатися в протиборство сліпих. Але хто, як не ми, може зрозуміти людину, яку осліпили? Багато читачів, які дізналися з "Інформаційної всячини" про належність ватажка банди до "прозрілих", висловлюють навіть своє захоплення "борцем". Ось тільки невідомо, борцем за що? Видно, живий у нас іще міф про благородного розбійника.

Поки що ми нічого не знаємо про тих, хто поруч із Оксом Нюрпом. Належність до "прозрілих" Габра Силка, посланця Окса, який пробрався до ЦЕУ, породжує найрізноманітніші припущення. Будемо сподіватися, що ця людина зможе дати цікаву для нас інформацію. Якщо раптом виявиться, що в банді Окса Нюрпа зібралися одні осліплені (що не виключено), то нашій Вищій Державній Нараді якраз час подумати про наших "менших", чи що, "братів", які стікаються в такі от відстійники. Гасло, яким зараз керується наша вища влада: "Нехай сліпі роблять зі сліпими що хочуть", – починає в такому разі дуже погано пахнути. Якщо природа робить виняток і сліпий стає зрячим, то чи не краще було б нашим уславленим гуманістам, якщо вже вони бояться мати мегаполісних у Тихому Куточку, створити їм десь їхній куточок, а не прирікати на осліплення? Чому зрячі, у яких вся влада, бояться втручатися в такі справи?

Чесно кажучи, я дедалі більше переконуюся в тому, що версія про "банду прозрілих і осліплених" дуже навіть правдоподібна. Але від такої правди наші шановні панове члени Вищої Державної Наради тільки кривляться. Ох, як нам не хочеться щось міняти: це і страшно, і неспокійно. Якщо так було багато числень, навіщо змíни? Ось логіка. Ба більше, кажуть: а що, як сліпі почнуть прозрівати масово? Що тоді?

Де ж ваша радість, панове гуманісти? На словах ви плачете, що нас так мало, а на ділі боїтеся, що раптом світ зміниться і Тихий Куточок перестане бути таким. І десь з’явиться другий, третій Куточок. І – уявімо собі! – всі ці мільйони прозріють, і не залишиться сліпих, усі прозріють і втечуть із мегаполіса і житимуть самі по собі.

Один мій знайомий, який, скільки себе пам’ятаю, ллє крокодилячі сльози щодо нещасних незрячих мільйонів, назвав таку картину жахом. Нічого собі! Ми жаліємо сліпих, ми благодійники, і нам так подобається ця наша жалість, це наше добродійство, що ми вже не мислимо себе без цього. "Ау! – хочу я крикнути. – Ми вже не мислимо себе без сліпих. То що, нехай заради цього осліплюють всіх, хто прозріє?" О, лише б вічно існував Тихий Куточок і вічно височів над ним мегаполіс, лише б вічно ми йшли зранку правити світом. Чи не так, панове?

Оглядач

"Незалежна думка"

Ми є які ми є

Відповідь "Незалежній думці"

"Незалежна думка", яка нещодавно з’явилася у нас, – результат курсу на подальшу демократизацію нашого суспільства, який проводить Вища Державна Нарада. Демократизуючи мегаполіс, ми не можемо не демократизувати і життя зрячих. Але що подає нам редактор газетки, яка щойно народилася? Не заглиблюючись у всю складність ситуації, він недовго думаючи вдається до найголовнішого аргументу – аргументу безвідповідального почуття. Побільше благородних поз, обурень – і ти вже підкорювач сердець. Але вдумаймося.

Цілком можливо, що версія анонімного Оглядача щодо банди Окса Нюрпа небезпідставна. Про що це говорить? Про що говорять наші почуття жалю до сліпих, обурення фактами осліплення (якщо вони взагалі є)? Лише про самих себе.

Але чи можуть правителі такого величезного світу, яким є мегаполіс, керуватися почуттями? Вони не керуються лише почуттями тому, що вони бездушні, чи тому, що зобов’язані керуватися розумом? А розум є завжди і скрізь обережність. Припустимо,