Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

вислухають мене… о, я просто дурію… — і він саркастично усміхнувся.

— Ви могли б жити цілком незалежно? — запитала вона.

— Я? Мабуть, міг би, якщо ви маєте на увазі жити на мою пенсію. Міг би! Та мушу працювати, інакше я помру. Справа в тому, що я повинен мати якесь заняття. І в мене не вистачає характеру працювати для себе. Я маю виконувати роботу для когось, інакше через місяць пошлю все до дідька, просто через погану вдачу. Тому, одним словом, мені тут добре ведеться, особливо останнім часом…

Він знову глузливо засміявся.

— Але чому ви не в гуморі? — запитала вона. — Чи ви хочете сказати, що ви завжди не в гуморі?

— Саме так, — сказав він, сміючись. — Просто жовч виходить.

— Яка жовч? — запитала вона.

— Жовч! — сказав він. — Не знаєте, що це?

Вона мовчала, розчарована. Він не звертав на неї уваги.

— Наступного місяця я на деякий час їду звідси, — сказала вона.

— Їдете? Куди?

— До Венеції.

— До Венеції! З сером Кліфордом? Надовго?

— На місяць чи коло того, — відповіла вона. — Кліфорд не їде.

— Залишається тут? — запитав він.

— Так! Він ненавидить подорожувати в такому стані.

— Ах, бідолаха! — сказав він співчутливо.

Запала мовчанка.

— Ви не забудете мене, коли я поїду, правда? — запитала вона.

Він знову підвів погляд і уважно глянув на неї.

— Забуду? — сказав він. — Знаєте, ніхто нічого не забуває. Справа не в пам'яті.

Їй хотілося запитати: «А тоді в чому?» — але вона промовчала. Натомість проговорила невиразним голосом:

— Я сказала Кліфордові, що в мене може бути дитина.

Тепер він по-справжньому втупився в неї, напружено й допитливо.

— Ви таке сказали? — нарешті вимовив він. — А що ж він відповів?

— О, він не проти. Він справді зрадів, так ніби це його дитина. — Вона не сміла підвести на нього погляд.

Він довго мовчав, тоді знову глянув їй в обличчя.

— Звичайно, про мене ні слова? — сказав він.

— Ні, про вас ні слова, — сказала вона.

— Так, він навряд чи ковтнув би повідомлення про мене як про племінного заплідника. І звідки ж має взятися дитина?

— У мене може бути любовний роман у Венеції, — сказала вона.

— Може, — повільно промовив він. — Отже, тому ви їдете?

— Не для того, щоб заводити любовний роман, — вона з благанням дивилася на нього.

— Просто щоб створити видимість, — сказав він.

Мовчання. Він втупився у вікно, на обличчі слабка посмішка, напівглузлива, напівгірка. Вона ненавиділа цю посмішку.

— Отже, ви ніяк не намагалися застерегтися від дитини? — спитав він зненацька. — Тому що я не намагався.

— Ні, — сказала вона безсило. — Я таке ненавиджу.

Він подивився на неї, тоді знову на вікно, дивно усміхаючись. Стояла напружена мовчанка.

Нарешті він повернувся до неї й сказав саркастично:

— Отже, ви мене хотіли заради дитини, так?

Вона похнюпилася.

— Ні. Не зовсім, — сказала.

— А що зовсім? — спитав він досить уїдливо.

Вона з докором глянула на нього й сказала:

— Я не знаю.

Він розсміявся.

— Тоді чорт би мене побрав, якщо я знаю.

Запала мовчанка, довга холодна мовчанка.

— Добре, — сказав він нарешті. — Як завгодно вашій світлості. Якщо ви народите дитину, сер Кліфорд це вітатиме. Я нічого не втрачаю. Навпаки, у мене залишаться дуже приємні спогади, справді, дуже приємні! — І він потягнувся, ледь позіхнувши. — Якщо ви мною скористалися, — сказав він, — то це не вперше мною користуються; і не думаю, що колись це було так приємно, як цього разу, хоча, звичайно, надто пишатися нічим. — Він знову відкинувся назад якось дивно, його м'язи тремтіли, щелепа ходила.

— Але я не використовувала вас, — благально сказала Коні.

— Завжди до послуг вашої світлості, — відповів він.

— Ні, — сказала вона. — Мені сподобалося ваше тіло.

— Справді? — перепитав він і засміявся. — Ну тоді ми квити, тому що мені сподобалося ваше.

Він глянув на неї дивними потьмянілими очима.

— А тепер, може, бажаєте піднятися нагору? — запитав він здушеним голосом.

— Ні, не тут. Не зараз! — сказала вона з зусиллям, хоча якби він застосував до неї силу, вона б підкорилася, тому що не могла проти нього встояти.

Він знову відвернувся і, здавалося, забув про неї.

— Я хочу доторкнутися до вас так, як ви доторкаєтесь до мене, — сказала вона. — Я ще ніколи до вас не доторкалася по-справжньому.

Він подивився на неї і знову усміхнувся.

— Зараз? — запитав.

— Ні! Ні! Не тут! У хатині. Ви не проти?

— Як я до вас доторкався? — запитав він.

— Коли обмацували мене.

Він подивився на неї і зустрів її важкий, збуджений погляд.

— І вам подобалося, коли я доторкався? — запитав він, усе ще сміючись.

— Так, а вам? — запитала вона.

— А мені! — Тоді змінив тон. — Так, — сказав. — Ви знаєте і без моєї відповіді.

І це була правда.

Вона піднялася і взяла капелюшок.

— Мені треба йти, — мовила.

— Ви йдете? — він перепитав ввічливо.

Вона хотіла, щоб він доторкнувся до неї, щоб сказав їй щось, та він мовчав, тільки ввічливо чекав.

— Спасибі за чай, — сказала вона.

— Я ще не подякував вашій світлості за велику честь, виказану моєму чайникові, — відповів він.

Вона пішла стежкою, а він стояв на порозі, ледь усміхаючись. Задерши хвоста, прибігла Флосі. А Коні довелося мовчки дибати до лісу, знаючи, що він стоїть і дивиться їй вслід з тією незрозумілою посмішкою на обличчі.

Вона йшла додому дуже пригнічена й збентежена, їй зовсім не сподобалися його слова, наче вона його використовує; адже якоюсь мірою це відповідало дійсності. Та йому не слід було так говорити. Тому вона знову розривалася між двома почуттями — відразою до нього і бажанням бути з ним.

За чаєм вона почувалася дуже роздратовано і ніяково і зразу піднялася в свою кімнату. Але там краще не стало, вона не могла ні сидіти, ні стояти. Треба було щось із цим усім робити. Треба йти в хатину; нема його там — що ж, чудово.

Вона вислизнула через бічні двері і попрямувала вперед рішуче, хоча дещо понуро. Підійшовши до вирубки, почувалася страшенно ніяково. Але він був там у своїй безрукавці, зігнувся коло курника, випускаючи курей з кліток, оточений пташенятами, які тепер стали трохи незграбні, однак виглядали значно ошатнішими за справжніх курчат.

Вона йшла прямо на нього.

— Бачите, я прийшла! — сказала вона.

— Еге ж, бачу! — він випростав спину і подивився на неї, усміхаючись.

— Вже випускаєте курей? — запитала вона.

— Так, досиділися до того, що сама шкіра й кості, — сказав він. — А тепера їм зовсім не хочеться виходити і їсти. Курка на яйцях себе не пам'ятає; вона вся