Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

— Густими тернами, великими лісами.

— Де ти, Вернидубе?

— Ось-о, брате.

— Йди проти них.

Тільки що впустив їх у густі терни, у великі ліси, як почав ламати, як почав великі дуби валити — вибив їх усіх.

На четвертий день сидять гарні дівчата коло віконця й пісні співають. Тільки дивляться — йде вже сам бездушний Костій, війська вже немає.

Тепер Іван Богданець питає:

— А куди він іде?

— Просто, — кажуть, — дорогою.

— Тепер треба мені самому йти.

Пішов. Стрічає його бездушний Костій і каже:

— Здоров, Іване Богданче! Я, думаю, хто то моїх дочок тримає, аж то ти, поганче! А що? Будемо битися чи миритися?

— Ні, — каже Іван Богданець, — будемо битися.

Іван Богданець побив його так, що на ньому нема ні однієї цілої кістки. Коли живий, то тільки тому, що він бездушний. Бились, бились — убив той Івана Богданця, вигріб яму і закопав його там.

Ті повтікали. Костій дочок забрав і пішов собі додому. Тепер у тім місті, де Іван Богданець народився, мати його пригадала собі ті слова, що він казав, як ішов. Відчиняє комору й випускає бичка-самохідника. Сідає на бичка-самохідника, пускає яблучко-покотигорошко й бере в руки цілющої й живущої води. Куди яблучко котиться, туди вона на бичку їде. Де синові білі ноги походили, де він на полювання ходив, то там усюди яблучко викачалось. Прикотилося на те місце, де він був закопаний, і стало. Відкопує мати і знайшла з Івана тільки одну кісточку. Покропила цілющою водою — зцілився. Покропила живущою водою — ожив і каже:

— Ах, мамо, як я дуже довго спав!

— Синку мій, — каже вона, — ти був неживий!

— Та ще мені снилося, що мене Костій бездушний посік, порубав.

Одвів матір додому, а сам вернувся за тими дівчатами.

Приходить до бездушного Костія, а він пішов зі своєю жінкою в сад на прогулянку.

Входить до нього в дім і каже:

— Здорові, прегарні дівчата!

— А де ти, — кажуть, — узявся? Він же тебе посік, порубав!

— Ні, — каже, — то він не мене порубав, а сніп жита. Слухайте-но, спитайте його, де душа, що в ньому її немає.

— А як же ми його спитаємо?

— А що ж, — каже. — Скажіть йому так: «Тату наш любий, скажи нам, де твоя душа, нехай ми знаємо. Як ти куди підеш, то ми будемо до неї молитися, щоб ми не засмутилися чим».

Вони заперли його в скриню. Коли приходить Костій. От вони його й питають:

— А що ми, тату, вас хочемо просити…

— А що, мої дочки любі?

— Скажи нам, де твоя душа обертається, щоб ми знали. Як ти куди підеш, то ми будемо молитися до неї, щоб нам не так було смутно.

— Моя душа, дочки, у волові.

От він кудись одвернувся. А Іван Богданець і каже їм:

— Бреше він. Візьміть вола, уведіть, обмалюйте його, позолотіть роги, поприліплюйте до рогів свічки, позапалюйте і станьте на коліна та моліться до нього.

Зробили вони так. Тільки входить бездушний Костій і питається:

— Що це ви, дочки, робите?

— А молимося до твоєї душі.

— От, сказано, баба дурна. Де ж таки видали, щоб моя душа була у волові?

Вони в плач:

— То ви б нас, тату, й не обдурювали, ви б так і сказали.

— Моя душа, — каже, — у качурові.

Іван Богданець знов каже:

— Бреше він. Візьміть, обмалюйте того качура, обзолотіть і на покуті посадіть.

Взяли, обмалювали, посадили на покуті і моляться. Входить Костій бездушний.

— А що це ви робите?

— До твоєї душі молимося, тату.

— Баба дурна, сказано! Де ви бачили, щоб моя душа в качурові була?

Вони в плач.

— Та ви нам так і кажіть, тату, а не обдурюйте!

— А що ж, — каже, — дочки, моя душа далеко. Моя душа на морі. Там, на морі, острів, а на острові камінь, а коло каменя дуб, а на дубові гніздо, а в гнізді качка, у качці яйце і в тім яйці аж моя душа.

— Оце він правильно сказав. Випускайте, — каже, — мене.

Йде Іван Богданець, коли дивиться — хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив. Старий дід відчинив йому.

— Слухом чувати, богатиря Івана Богданця у вічі видати. То було тільки чувати, а то й у вічі видати. Куди тебе Бог несе?

— Піду на море. На морі острів, а на острові камінь і дуб, а на дубі гніздо, а в гнізді качка, в качці яйце, а в яйці душа бездушного Костія.

– Іди ж, — каже, — нехай тобі Бог помагає. Прийдеш до моря, пом’яни мене. Скажеш: «Пом’яни, Господи, того старого, у котрого я першу ніч ночував!»

Розпрощався він і пішов. Іде — хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив. Старий дід відчинив йому.

— Слухом чувати, превеликого богатиря Івана Богданця у вічі видати! Куди тебе Бог несе?

— Піду до моря. На морі острів, на острові камінь, коло каменя дуб, а на дубі гніздо, у гнізді качка, а в качці яйце і в яйці бездушного Костія душа.

— Тепер іди, нехай тобі Бог помагає. Та пом’янеш і мене. Скажеш: «Пом’яни, Господи, того старого, що я другу ніч у нього ночував».

Іде він, аж стоїть хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив, старий дід відчинив.

— Куди тебе Бог несе?

— Піду до моря. На морі острів, на острові камінь, коло каменя дуб. На дубі гніздо, а в гнізді качка, в качці яйце, а в тому яйці бездушного Костія душа.

– Іди ж, — каже старик, — та пом’янеш і мене. Скажеш: «Пом’яни, Господи, того старого, що я третю ніч у нього ночував».

Приходить до моря. Походив, походив і каже:

— Пом’яни, Господи, того старого, де я першу ніч ночував!

Як ударить мороз, замерзло море на дванадцять аршин, він перейшов. Приходить до дуба й бачить, що сидить качка, та не можна її дістати. Ото він і говорить:

— Пом’яни, Господи, того старого, де я другу ніч ночував!

Як ударить суша, сонце пече, аж сам він до землі падає. Побивалась та качка в гнізді, побивалася — жарко їй, не може витримати, почала додолу спускатися. Спустилася качка й зомліла. Він узяв її, роздер, яйце вийняв і пішов до моря обмивати. Почав обмивати і впустив у воду. Ходить понад морем і плаче.

— Пом’яни, Господи, того старого, що я третю ніч ночував.

Як схопиться вітер, як заграє море, як розбурхається, — викотило яйце на берег. Узяв він те яйце, у хусточку загорнув, заховав у кишеню.

— Пом’яни, Господи, того старого,