Дені Дідро - Жак-фаталіст

до кінця тижня. Я цих оригіналів не шаную; інші заводять з ними близьке знайомство, приятелюють навіть. Я ж тільки коли-не-коли погомоню з ними при зустрічі, бо на вдачу вони відрізняються від інших і ламають нудну одноманітність, узвичаєну нашим вихованням, громадськими умовностями та доброзвичайністю. Коли такий з'являється в товаристві, це — крапля заправи, що шумує й повертає кожному якусь частку його природної індивідуальності. Він потрясає і хвилює, хвалить і гудить, виявляє істину, підносить добрих, викриває негідників; отоді чує й пізнає розсудлива людина його внутрішній світ.

Цього я знаю здавна. Він учащав до одного дому, де двері йому відчинив його хист. Там була дочка-одиначка, він присягався батькові й матері, що побереться з їхньою дочкою. Ті знизували плечима, сміялись йому у вічі, казали йому, що він божевільний; а я відразу побачив, що справа була зроблена. Він позичав у мене кілька екю, і я давав йому. Не знати вже як, він упровадився до кількох порядних домів, де його залишали обідати, але за умови, що без дозволу він не говоритиме. Він мовчав і казився; цікаво було спостерігати його в такому примусі. Коли йому кортіло порушити цю угоду і він розкривав рота, усі гості на першому ж його слові кричали: «Рамо!» — тоді лють займалась у його очах і він знову оскаженіло брався їсти. Вам цікаво знати його ім'я — ви його знаєте. Це небіж славетного музики, що звільнив нас від церковщини Люллі[46], яку ми псалмували понад сотню років, що написав стільки незрозумілих марень і апокаліптичних істин про музичну теорію[47], в якій ні він, ні будь-хто ніколи нічого не тямив, що полишив нам кілька опер, у яких є гармонія, пісеньки, безладні ідеї, гуркіт, ширяння, тріумфи, списи, слави, шепоти, запаморочливі перемоги, невмирущі танцювальні мотиви; поховавши «Флорентіна», він сам буде похований віртуозними італійцями[48] — це він передчуває, і саме це робить його похмурим, сумним і дражливим, бо ж навіть гарненька жінка, прокинувшись з прищем на носі, така лиха не буває, як автор, що стоїть під загрозою пережити свою славу. Прикладом тому — Маріво[49] та Кребійон-син[50]. Підходить він до мене.

— Ха, ха! Ось де ви, пане філософе! Що ж ви тут робите, у цьому збіговиську нероб? Може, теж марнуєте свій час за бовдурцями? (Так він зневажливо звав шахи й дамки.)

Я. Ні, та коли нічого кращого немає, мені втішно подивитися хвилинку на тих, хто ними добре орудує.

Він. У такім разі рідко ж ви втішаєтесь. Крім Легаля та Філідора, решта нічогісінько в них не тямить.

Я. І пан де Біссі[51] також?

Він. З нього гравець у шахи такий самий, як з панни Клерон[52] акторка: вони обоє знають у грі тільки те, чого можна навчитись.

Я. Ви — вибагливий і милуєте, бачу я, тільки людей величних.

Він. Так, у шахах, дамках, поезії, красномовстві, музиці й інших таких дурницях. До чого в цих справах пересічність?

Я. Мало до чого, згоден. Але ж сила людей мусить у них працювати, щоб виник геній. Він один на безліч. Та облишмо це. Я вже не бачив вас цілу вічність. Я ніколи не згадую про вас, коли не бачу, але побачити вас мені завжди приємно. Що ви поробляли?

Він. Те, що робите ви, я і всі: добре, лихе й нічого. Крім того, мені хотілось їсти, я їв, коли траплялась нагода; поївши, мені хотілось пити, і я пив іноді. Тим часом борода в мене росла і, коли виростала, я голив її.

Я. Погано робили. її тільки й бракує вам, щоб бути мудрецем.

Він. А так. Чоло в мене високе й зморшкувате, очі палкі, ніс гострий, щоки широкі, брови чорні й густі, рот гарно окреслений, губи виразисті, лице чотирикутне. Коли б оце просторе підборіддя вкрилося довгою бородою, то як, по-вашому, воно добре виглядало б у бронзі або мармурі?

Я. Поруч з Цезарем[53], Марком Аврелієм[54], Сократом.[55]

Він. Ні. Мені краще було б між Діогеном[56] і Фріною[57]. Я зухвалий, як перший, і охоче відвідую других.

Я. Почуваєте себе добре, як завжди?

Він. Так, як звичайно; але сьогодні не чудово.

Я. Що? Адже зараз у вас черево, як у Сілена[58], й обличчя…

Він. Обличчя, яке можна взяти за його протилежність. То, мабуть, досада, що сушить мого любого дядька, розгладжує його любого небожа.

Я. До речі, про дядька — ви його бачите коли-небудь?

Він. Так, на вулиці.

Я. Хіба він вам не допомагає?

Він. Він коли й робить кому добро, то тільки несвідомо. Це свого роду філософ: він думає лише про себе, а до решти всесвіту йому байдужісінько. Його дочка й дружина можуть собі коли завгодно померти, аби лиш церковні дзвони, що дзвонитимуть по них, видзвонювали й далі квінти та октави, усе буде гаразд. Він щасливий для себе, це й ціную я найбільше в геніальних людях. Вони здатні тільки до чогось одного; поза цим — нічого; вони не знають, що таке бути громадянином, батьком, матір'ю, родичем, другом. Між нами, треба прагнути всім бути схожими на них, але ж не бажати, щоб рід їхній більшав. Потрібні звичайні люди, а люди геніальні — ні; ні, їй-Богу, аж ніяк не потрібні. Вони змінюють лице землі, а в дрібницях дурість така загальна й така потужна, що зреформувати її без шарварку неможливо. Частина задуманого ними здійснюється, частина лишається так, як було; звідси — два Євангелія, блазенське вбрання[59]. Мудрість ченця у Рабле[60] — це правдива мудрість для свого власного й чужого спокою: виконувати сяк-так свій обов'язок, про настоятеля говорити завжди тільки добре, а на світі хай собі ведеться, як випадає. На ньому ведеться добре, бо юрба з нього задоволена. Якби я знав історію, то показав би вам, що зло на землі завжди бралося через геніальних людей; але історії я не знаю, бо не знаю нічого. Хай мене чорт ухопить, якщо я будь-коли чого-небудь учився і якщо мені зле було через те, що я нічого не вчився. Якось я обідав у нашого королівського міністра, в якого розуму на чотирьох; так він нам ясно довів, як два на два чотири, що народам найкорисніша була омана, а найшкідливіша — істина. Не пригадую добре його доказів, але з них очевидно випливало, що