Еміль Золя - Щастя Ругонів

повстанці посувалися, мов вулицею якогось зруйнованого химерного міста; по обидва боки цієї вулиці наче підносилися храми; місяць перетворював кожну скелю то в недовирізьблену колону, то» в зруйновану капітель, то в мур з таємничими портиками. Увишині дрімали Гаррігські гори. Широкий масив, затоплений білим місячним сяйвом, схожий на місто велетів, з вежами, обелісками, кам’яницями і терасами, що заступали півнеба; а внизу, там, де лежала рівнина, ширився океан розсіяного світла, безмежний простір, де стелився серпанок світлого туману. Повстанцям увижалось, що вони йдуть безкраєю сошею, круговою дорогою, прокладеною понад берегом фосфорного моря і вперезаною в межі якоїсь незнаної країни.

Ту ніч Віорна глухо ревіла лід придорожніми скелями. Крізь безугавне ревіння води повстанці чули пронизливі жалібні зойки дзвонів. Села, розкидані рівниною по той бік річки, піднімалися одне по одному, били на сполох, запалювали вогнища. Аж до ранку безугавне подзвіння супроводило колону, що йшла крізь ніч, і видко було, як повстання пробігає долиною, ніби вогонь пороховою ниткою. Криваві ватри пронизували пітьму, далекий спів долітав глухими перекотами, безмежний простір утопав у сріблястій місячній млі, хвилювався, немов од раптових спалахів гніву. І протягом багатьох льє краєвид не змінювався.

Люди йшли, гарячково збуджені, паризькі події запалили серця республіканців, вони раділи, бачачи цей обшир, охоплений заколотом. Сп’янілі мрією про загальне повстання, вони вірили, що вся Франція йде слідом за ними. Там, за Віорною, в безкрайому морі розлитого сяйва, їм увижалися незліченні лави, що, як і вони, поспішали на захист Республіки. Ці малорозвинуті, наївні й легковірні люди не сумнівалися в легкій і певній перемозі. Вони схопили б і розстріляли, мов зрадника, всякого, хто в цю урочисту годину сказав би їм, що тільки вони мужньо виконують свій обов’язок, а вся країна, приголомшена острахом, дозволяла зв’язати собі руки й ноги.

Та ще й їх підбадьорювали вітання, що ними їх зустрічали в придорожніх селах, розкиданих на Гаррігському узгір’ї. При появі загону мешканці схоплювалися. з ліжок; жінки вибігали з домів і бажали повстанцям швидкої перемоги; чоловіки, котрі не встигли одягтися, хапали першу-ліпшу зброю і приставали до загону. І в кожному селі колону зустрічали криком, оплесками і проводжали теплим напутнім словом.

Перед світанком місяць сховався за гори; повстанці йшли і йшли прудкою ходою, в густій темряві зимової ночі; вони не помічали більше ні долини, ні гір. Чули тільки жалібне бовкання дзвонів десь у глибині темряви, наче той невидимий бій барабана, невідомого де захованого. Ці безнадійні заклики дзвонів безупинно підганяли повстанців.

Юрба захопила з собою Мієту й Сільвера. На ранок дівчина почала знемагати з утоми. Вона ледве переступала дрібними, швидкими кроками, не встигаючи за величезними кроками дужих молодчаг, що її оточували. Проте вона збирала всі свої сили, щоб не нарікати, бо їй важко було признатися, що вона слабша за чоловіків. Ще на початку походу Сільвер узяв її під руку; тепер, бачачи, що прапор вислизає поволі з її закляклих пальців, він хотів узяти його, щоб Мієті полегшало. Але вона розгнівалася й, зрештою, дозволила йому тільки підтримувати прапора однією рукою, сама несла його далі на своєму рамені. З дитячою впертістю вона не хотіла розлучатися з своєю героїчною ролею, всміхаючись молодому чоловікові щоразу, як той позирав на неї з турботною ніжністю. Але коли місяць зайшов, Мієта в пітьмі геть зів’яла. Сільвер почув, як вона поважчала на його руці. Він узяв у неї прапора й обняв за стан, щоб, бува, вона не спіткнулася. Але дівчина ні разу не скаржилася на втому.

— Ти зовсім замучилася, моя бідна Мієто! — мовив її товариш.

— Так, трохи втомилася, — озвалася вона здавленим голосом.

— Чи, може, перепочинемо?

Вона не відповіла, але Сільвер відчув, що вона ледве стоїть на ногах. Тоді він передав прапора одному з повстанців і вийшов з лав, підтримуючи Мієту. Вона пробувала пручатися, їй соромно було, що її трактують, як дитину. Але Сільвер заспокоїв її, кажучи, що знає стежку навпростець — вдвоє коротшу дороги. Можна буде відпочити з добру годину й прийти до Оршера водночас із повстанським загоном.

Було тоді біля шостої години ранку. Легенький туман уже підіймався над Віорною. Ніч, здавалося, стала ще чорніша. Молоді люди помацки злізли по схилу і посідали на скелі. Вони загубились у безодні темряви, ніби на шпилі, що виступає з океану. Коли завмер уже навіть далекий гомін армії, в цій порожнечі чути було тільки два дзвони: один, дзвінкий, долинав звідкись зі сходу, з якогось придорожнього села, а другий, віддалений, приглушений, наче відповідав першому на його жагучу скаргу глухим риданням. Здавалося, дзвони десь у проваллі небуття розповідають один одному про сумний кінець усесвіту.

Мієта та Сільвер, зігріті швидкою ходою, спочатку не відчували холоду. Вони мовчки слухали з невимовним сумом цей дзвін, від якого тремтіла ніч. Нічого не було видно. Мієті зробилося боязко, вона знайшла Сільверову руку й стисла її. Гарячкове збудження останніх годин, що підгонило їх, несло їх уперед, змусило забути про все, раптово вляглося; вони сиділи на цьому несподіваному привалі, припавши одне до одного, розгублені, розбиті, ніби очутившись від якоїсь важкої сонної мари. Їм здавалося, що море викинуло їх на якийсь берег і відступило назад. Необорна втома кинула їх у непритомне одубіння; їхній пал вигас; вони забули про загін, що його мали наздогнати; і журно і солодко їм було сидіти так, удвох, тримаючись за руки в непривітній імлі.

— Ти не гніваєшся на мене? — спитала, зрештою, дівчина. — Я йшла б з тобою всю ніч, але вони так швидко бігли, що я захекалася.

— Чому б я мав гніватися? — сказав Сільвер.

— Не знаю. Я боюся, що ти мене розлюбиш. Я б рада робити такі великі кроки, як ти, і йти ввесь час не зупиняючись. А тепер ти подумаєш, що я мала дитина.

Сільвер усміхнувся в темряві. Мієта здогадалась, що він усміхається. Вона провадила рішучим голосом:

— Ти все ставишся до мене, наче до сестри. А я хочу бути твоєю жінкою. — І самохіть притягла Сільвера до своїх грудей. Вона тримала його в своїх обіймах, шепочучи:

— Нам робиться холодно, зігріємось отак.

Настала мовчанка. До цієї тривожної години кохання їхнє мало відтінок братерської ніжності. В своїй незайманості вони все ще вважали за приязнь захоплення, що примушувало їх безперестанно обійматися й тримати одне одного в обіймах міцніше, довше, ніж брат і сестра. Але, при всій чистоті їхнього кохання, вони з кожним днем хвилювалися все більше. З віком, з пізнанням ця ідилія мала перейти в палку жагу, сповнену південного