Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

Дивовижна штука — життя! Зовсім недавно я загубив свій годинник. I от, пройшло, мабуть, кілька тижнів, і сьогодні, якраз на автобусній зупинці, знайшов інший. Скло трішки тріснуте, зате йде, цокає. Підняв із землі, дізнався у перехожого, котра година, завів і одяг на руку. Добре, що ремінець у годинника шкіряний. Над головою світить сонце, але вітер якийсь холодний. Хоч і небо чисте, жодної хмаринки.

«Нічого, — думаю я. — Ще досить рано, щойно восьма ранку. Пройде трохи часу, сонце нагріє вітер, і той стане лагідним та теплим.»

У моїй руці велика сумка. У ній лежить «вбрання для розлучення», власником якого буде Давид Ісаакович. Сірий костюм, біла сорочка, чорна краватка й коричневі туфлі. Мирина мама просила, щоб ми зі старим були біля РАГСу вже о десятій. Часу наче досить, повинні встигнути.

Пішохідний міст здригається під моїми ногами. На протилежному березі сидить кілька рибалок. Інші, з вудочками у руках, йдуть мені назустріч. Вже повертаються з риболовлі.

— Ну що, наловили? — запитую одного з них.

Замість відповіді він піднімає напівпрозорий кульок. У ньому — кілька рибок, трохи більших за долоню.

— Не жирно, — вирвалось у мене.

Я ще встигаю побачити єхидну посмішку рибалки, перш ніж той зникає за моєю спиною.

Давида Ісааковича я зустрічаю поблизу землянки. Голова в нього мокра. Він щойно виліз із Дніпра й тепер обтирається старим вафельним рушником.

— Треба ж бути чистим, — каже він, пильно мене роздивляючись.

Я сьогодні справді не такий. Не такий, як завжди. Вибрав усе найчистіше. Знайшов свій старий темно-синього кольору костюм, куплений колись мамою мені на випускний вечір. На свій превеликий подив, я вліз у нього без жодних труднощів. Значить, від сімнадцяти років я не виріс і не погладшав. Сорочку вдягнув бежеву. Бракує тільки краватки. Але краватку я терпіти не можу. Навіть на випускний і туди прийшов без краватки.

— Дивлячись на тебе, можна подумати, що це ти розлучаєшся! — На обличчі Давида Ісааковича засяяла свіжа бадьора посмішка.

— Мене розлучили заочно, — хвалюся я. — Мені навіть не довелося йти в РАГС.

— Щастить же людям, — заздрить він. — Гаразд, давай показуй, що ти там приніс. А то, може, даремно я відмивався й віддраювався?

Йдемо до землянки. Там ще тепло. Буржуйка не вихолола.

— Чого це ви увімкнули опалення? — жартівливо цікавлюся я.

— А мені вночі бракує тепла. Вдень вистачає, а вночі, якщо не розпалю, мерзну.

Костюм Давидові Ісааковичу сподобався. Він обмацує тканину, «прислуховується» пучками пальців. На його обличчі — зосередженість. Потім розгортає сорочку.

— Це теж піде, — оцінює він.

Коли дійшла черга до туфель, він збентежився. Він крутить їх у руках, роздивляється з усіх боків.

— А що, іншого кольору не було?

— Були чорні, але ваша дружина вирішила придбати ці. Коричневі були на два карбованці дешевші.

— Дешевші? Розумне рішення! А шкарпетки?

— Шкарпетки? — перепитую я.

— Ну, звичайно, шкарпетки! Адже туфлі не взувають на босу ногу!

«Прогоріли ми зі шкарпетками, — міркую я. — Про них навіть ніхто не згадав!»

— А ви що, своїх ніяких не маєте?

— Є одна пара зелених і шерстяних, але таких, щоб цілі й чисті... Він заглядає за своє «ліжко», нахиляється, піднімає шинель, ковдру, вивчає щілину між «ліжком» і стіною. Нарешті виймає звідти ганчір’я і починає його сортувати. Знаходить кілька одиноких і непарних шкарпеток. Усі з дірками на п’ятах.

— Бачиш. — Він показує мені на одну з дірок. — Я все життя неправильно ходив. У тих, хто ходить правильно, дірки спереду, там, де великий палець, а в мене завжди на п’ятах!

Я розкладаю знайденні шкарпетки на його «ліжку». Уважно їх вивчаю. Відкладаю вбік одну чорну і одну темно-синю. Ті більш-менш сходяться за кольором.

— А ви маєте нитку і голку? — запитую.

— Звичайно.

Він знаходить стару бляшанку з-під монпансьє. За кілька хвилин я зашиваю чорними нитками обидві дірки і простягаю шкарпетки старому.

— Молодчина, — хвалить мене Давид Ісаакович. — Мені тільки, щоб у вушко голки поцілити, потрібно хвилин п’ять! А ти он як швидко впорався!

Минає ще хвилин п’ять, і переді мною стоїть зовсім інший Давид Ісаакович. Вірніше, стоїть правильний Давид Ісаакович, бо колишнього, обірваного й нерозчесаного, називати на ім’я й по батькові, та й ще на таке біблійне ім’я й по батькові, було трохи химерно. Хоч я й називав. Я просто не міг собі навіть уявити, що старий так зміниться, одягнувши нормальний одяг. Костюм на ньому сидів чудово. У Мириної мами гарна інтуїція. І сорочка — як на нього пошита. І краватка. Поки що він стоїть у шкарпетках, зосереджено дивлячись на коричневі туфлі, що стоять поруч на підлозі.

— Ну як? — питає.

— Чудово!

Коричневі туфлі, звичайно, не підходять до сірого костюма. Та це, як мовиться, деталь. А загальна картина справляє цілком непогане враження.

Він присідає, нахиляється і взуває туфлі.

— Тиснуть, проклятущі! — скаржиться він.

— Нові завжди тиснуть. Розносяться! — заспокоюю я.

Ми піднімаємося на міст. Вітер ще не нагрівся і дме досить сильно.

Посеред моста старий раптом зупиняється.

— Давиде Ісааковичу?

— Я не піду туди, — неголосно промовляє він, дивлячись на правий берег Дніпра.

— Але ж ви пообіцяли, та й дружина на вас чекає! — Я дивлюсь на свій «новий» годинник і розумію, що ми на десяту годину вже ніяк не встигаємо. — Ми вже запізнилися!

Міст тремтить. Вітер ворушить сиві коси старого. На його обличчі — переляк. І стоїть він якось невпевнено. Права рука шукає, за що вхопитися. Опускається на перила.

— Давиде Ісааковичу, ми ж вам усе купили. І костюм, і туфлі! Йдемо!

— А костюм дійсно купили, чи взяли напрокат? — раптом запитує він, і його зіниці впиваються в мене, як два добре затесаних олівці.

— Дійсно купили! У мене навіть десь тут є товарний чек із магазину. — Я киваю на порожню сумку, що теліпається у мене на плечі.

Нарешті старий заспокоюється. Робить кілька обережних кроків, а потім уже впевненіше крокує поруч зі мною.

«Треба якось його заговорити, бо ще утне що-небудь,» — міркую я.

— Давиде Ісааковичу. — Я на ходу повертаюся до старого. — Ви скажіть дружині, що розлучення треба буде відсвяткувати в ресторані! Тоді буде змога