Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

ніж вогню, але спальня все одно зазнала чималої шкоди. Ще більше постраждав моральний стан мешканців дому. Двійко служниць звільнилися. У такому домі ніхто не хотів жити. Ніхто не збирався терпіти господиню, яка геть з’їхала з глузду.

Коли Алма туди прийшла, на Джорджеві не було лиця. Ретті дали настоянки опію — вона міцно спала на канапі. В будинку тхнуло горілою травою після дощу.

— Алмо! — кинувся до неї Джордж.

Стиснув її руку. В минулому він зробив так тільки раз, більш як тридцять років тому. Тепер усе було інакше. Алмі стало соромно за те, що вона досі пам’ятала той випадок. Його зіниці розширилися від паніки.

— Вона більше не може тут залишатися.

— Вона твоя дружина, Джордже.

— Я знаю, хто вона така! Знаю! Але їй більше не можна тут жити, Алмо. Вона ставить під загрозу своє життя і всіх решту. Вона ж могла нас усіх вбити і спалити друкарню! Ти мусиш знайти для неї інше місце.

— Шпиталь? — спитала Алма.

Однак Ретта вже не раз бувала в шпиталі, де їй ніхто так і не зміг зарадити. Вона верталася додому ще в більшому збудженні, ніж до того.

— Ні, Алмо. Місце, де вона могла б жити постійно. Інший дім. Ти ж знаєш, що я маю на увазі! Більше вона тут і ночі не ночуватиме. Хай перебирається деінде. Ти мусиш мене за це пробачити. Тобі відомо більше, ніж всім, але навіть ти не знаєш, на що вона перетворилася. За минулий тиждень я ока не склепив. У цьому домі ніхто не спить зі страху, що вона знову щось витворить. Треба, щоб біля неї завжди чатувало двоє людей, а то вона наробить біди як не собі, то комусь іншому. Все, я більше не маю сили про це говорити! Ти розумієш, чого я прошу, я знаю. Ти мусиш зробити це заради мене.

Не замислившись ні на хвилину, чому це мусить бути саме вона, Алма взяла й зробила, про що її просили. Написавши кілька листів потрібним людям, вона швидко домовилася про те, щоб влаштувати свою подругу до божевільні Ґриффона в Трентоні, що в Нью-Джерсі. Її звели допіру рік тому, а доктор Віктор Ґриффон — поважана особа у Філадельфії, колишній гість Білого Акру — сам спроектував будинок шпиталю, щоб забезпечити розбурханим душам якнайбільший спокій. Він був найвідомішим американським лікарем, який закликав лікувати душевнохворих згідно з моральними засадами, і подейкували, що його методи були досить гуманні. До прикладу, хворих ніколи не приковували ланцюгами до стін, як колись прикували Ретту в філадельфійському шпиталі. Казали, що божевільня Ґриффона — спокійне, затишне місце з доглянутими садами та, звісно, високими мурами. Начебто доволі приємна. І доволі дорога, як переконалася Алма, коли заздалегідь заплатила за перший рік лікування Ретти. Їй не хотілося завдавати Джорджеві клопоту ще й з рахунком, а Реттині батьки давно померли, залишивши по собі самі борги.

З важким серцем Алма залагоджувала ці справи, проте всі зійшлися на тому, що так буде найліпше. Ретта матиме власну кімнату в притулку, щоб не завдати шкоди іншому хворому, за нею цілоденно доглядатиме медична сестра. Думка про це заспокоювала Алму. Крім того, у притулку використовували сучасні, наукові методи лікування. Душевну хворобу Ретти лікуватимуть гідротерапією, вертінням по колу на спеціальній дошці й лагідними моральними настановами. Вона не матиме доступу ні до вогню, ні до ножиць. У цьому Алму запевнив сам доктор Ґриффон, який перед тим визначив, що Ретта страждає від так званого «пересихання нервового джерела».

Отож Алма про все домовилася. Джорджу залишилося тільки підписати підтвердження про те, що його дружина божевільна, й разом з Алмою супроводити її до Трентона. Всі втрьох вони рушили в дорогу найнятим екіпажем, бо в потязі Ретта могла, чого доброго, знову щось встругнути. Зі собою взяли ремінь, на випадок якби Ретту довелось зв’язати, але та поводилася спокійно і мугикала пісеньки.

Коли вони прибули до божевільні, Джордж швидко рушив через моріжок до головного входу, тоді як Алма з Реттою крокували попідруч позаду, мовби насолоджувалися прогулянкою.

— Який гарний будинок! — сказала Ретта, окинувши оком ошатну цегляну споруду.

— Справді гарний, — відповіла Алма, якій аж від серця відлягло. — Рада, що тобі подобається, Ретто, бо це тепер твій новий дім.

Чи розуміла Ретта, що відбувається, було неясно, але збудженою вона не виглядала.

— Чудовий сад, — продовжувала Ретта.

— Еге ж, — підтвердила Алма.

— Хоч я терпіти не можу, коли квіти зрізають.

— Що ти таке кажеш, Ретто! Та ж ти дужче за всіх на світі любиш букет свіжозрізаних квітів!

— Мене покарано за жахливі злочини, — незворушно відповіла Ретта.

— Ніхто тебе не карає, пташко.

— А найбільше за всіх я боюся Бога.

— Бог нічого не має проти тебе, Ретто.

— Мене мучать загадкові болі в грудях. Деколи мені здається, що моє серце от-от розірветься. Не зараз, але дуже скоро.

— Тут ти зустрінеш друзів, які тобі допоможуть.

— В юності, — спокійно продовжувала Ретта, — я займалася непристойними речами з чоловіками. Ти знала про це, Алмо?

— Цить, Ретто.

— Не цитькай на мене. Джордж і так знає. Я не раз йому про це казала. Я дозволяла тим чоловікам робити зі мною все, що їм хотілось, і навіть брала від них гроші — хоч ти знаєш, грошей мені ніколи не бракувало.

— Цить, Ретто. Не мели дурниць.

— А ти колись хотіла розважитися з чоловіками? Коли ще була молода?

— Ретто, прошу тебе…

— Жінки з молочарні в Білому Акрі теж цим займалися. Вони показали мені, що робити з чоловіками, й підказали, скільки грошей брати з них за мої послуги. За ті гроші я купувала собі рукавички й стрічки. А одного разу купила і для тебе стрічку!

Алма сповільнила крок, щоб Джордж не чув, про що вони говорять. Але в душі вона знала — він уже все це чув.

— Ретто, ти втомилася, побережи свої сили…

— Невже ти ніколи не робила цього, Алмо? Невже ніколи не мріяла зайнятися чимось безсоромним? Хіба ти ніколи не відчувала дикого голоду в своєму нутрі?

Ретта схопила її за руку й жалібно зазирнула Алмі в обличчя, шукаючи там натяк на те, що хотіла почути. А не знайшовши, покірно похнюпила голову.

— Ну звісно, не відчувала. Бо ти добра. Ви з Пруденс обоє доброчесні. А я — втілення самого диявола.

Алмі здалося, що її серце от-от розіб’ється на друзки. Вона глянула на широкі, згорблені плечі Джорджа Гокса, який ішов попереду. І її охопив жагучий сором. Вона ніколи не мріяла зайнятися