Володимир Галайчук - Українська міфологія

— «І ше так говорили, шо я´к треба бýло: сідали їсти, то вже клали до сінóй, шоби то воно вóстило; а другі кажут — ні, то для того, шоби він покуштував».[949]

— «То, шо сами їли, та й тóму давали».[950]

— «Казали, що якщо хто мав годованця — нечисту силу, шо йому допомагав в хазяйстві, то він йому мусів з каждої страви, яку клав на стіл, дати і відносив там, де сидів той нечистий».[951]

— «Десь на поді за комином чи в бощі, де він там мав кімнату, ставили йому їсти несолене».[952]

— «На Святий вечір несли му їсти на стрих, несолене».[953]

— «На Святий вечір — сами не вечеряют — перше йому дают. Ставлят на платов, геть догори. На крайню платов».[954]

— «То в нас був такий німець, то він на Святий вечір, перед Різдвом тому годованцю 12 страв несолених носив».[955]

— «Гудованиць, фéдько. Тут в нас в одній хаті, казали, сидів. Там потім священик жив. Кажут, шо на Святий вечір дванайціть страв їму треба давати, раз на цілóй рік. І він тим живе цілий рік. А на Святий вечір його тре’ гóстити. Так кажуть. Десь там їму ставлять. Солити, кажут, не можна було їму».[956]

— «На Святий вечір треба було всю страву не солити, там варилося сім страв, і ніяку страву не солити. Каждої страви дати йому їсти, і тоді той помагав. Та їк дасте йому солоного, то він збитки зробит».[957]

В одній з оповідок годованець сам вимагає в господаря: «Все на Святий вечір має бути двінайціть страв несолених. На поді [під платву] все маєш мені винести на тарелях, аби було несолене».[958] Частування годованця на Святий вечір у карпатському регіоні вповні відповідає такій самій ритуальній годівлі домовика на Поліссі, співвідносячи не лише домовика, а й годованця з душами померлих, яким на Святу вечерю лишали гостину.

Якби хтось випадково або навмисно посолив їжу чи дав годованцеві свяченого, той у кращому випадку вилив би страву на голову того, хто її приніс, а в гіршому — помстився б на худобі чи на господáрстві загалом: позакладав би худобу догори ногами за драбинó, у ясла чи повідв’язував би, поперекидав би речі, не давав би заснути вночі тощо. Поширеними є оповідки й бувальщини про те, як слуга через незнання чи назло господареві солить їжу годованця. Годованець після цього заподіює шкоду, однак після наказу чи «перепросин» господаря сам і наводить лад:

— «Диявола називали допомíжником. […] На платву несолене ставили. Слуга посолив — то геть усьо було порозкидуване в хаті і вікна побиті».[959]

— «Мама росказувала, шо десь в них у сусідах тоже був [годованець], то їх лишили домарити десь якого то свєта. Каже, шо варила їсти, та казали [їй], ’бись поставила ту їду до сіний та абись не солила. Мама каже: «Таке пам’єтаю!» — та й посолила. Та гет усю пшеницю вісипав, скриню перевернув, всю пшеницю до шпентинки, о, в сінєх. Але так, каже, в[о]ни прийшли, а мама плаче, каже: «Йой, шось я наробила!» А в[о]ни кажут: «Не бійсі, нє, не бійсі». Та й прийшла, сказала: «Ану, ’би я того не виділа, шо ти наробив!» Каже — моментально зара[з] то всьо пропало. Поприбирав».[960]

— «То є біс такий, підходит. Ну і кидає худобину у яслá, підступає, підкушує. Він має назв много. Він є перший чорт. З чорта — біс, а з біса — невмитий, котрий ходит по шкáлах (по скелях — В. Г.). От. […] Він так, ну, шо я вам можу сказати… Меї жінки мати служила в дікá. І він сам був дікóм, дє´чив — Боже слово — за попом. А мав того домовика. І він був богач: він мав два слуга, їздові, хлопці молоді, [їздили] кіньми. То були дві пари коней, чи там пара коней і пара волів. І мав дві слýжниці, доярками, обходчиками коло корів. І сказав так: «Дівки, ви зваріт, — каже, — вечерю і поставте на сіни, на тік в сінех, от, лиш би не дай, боже, ви не солили». Ну шо він був за дєк, шо він вірував в Боже слово, в хрест і в Закон, і за попом співав, а домовика мав для охрани? Так дівки і робили: варили їду, ни солили, клали у сінех на тік. Вечір поставлєт — на ранок посуда чистюска — стоїт собі, порожна.

Але то було не перший раз, і не другий, і не третий і не якийсь. Колис то ті два хлопці їздові тих двох дівок порадили, служнóць тих: «Дівки, ви дурні, а ну, — каже, — посоліт. Шо то, — каже, — буде?» Взєли дівки, посолили і поклали на сіни. Ув якийсь час, коло десь півдесєтої — до десєтої — як з поду — він найшов якийсь такий ящичок — як улупив на сіни, так сі [той ящичок] розсипав. А вони в хаті застигли. Йой, та й одна другій: «Ти видиш, ба шо ми зробили? Ба хто то є? Ба шо то є?», — і не знали нічо’. Потому допирає форточку в вікні, зазирає з одного боку, з другого: такий чорний, цвіт делікатезний, шо ну. А їх пострах узєв страшезний, от. То тої самої ночі.

Другий день рано приходит дєк та й каже: «Курви (Пробачте за слово, бо то — баби, дáми та й…)! Так би вас та так! Я вам казав: варити — не солити! Чого ви так зробили?! Вас хто на то порадив?!» Вони й кажут, шо то ті хлопці. Там вже шось чи забули, чи замилили, чи шось, якось так попало. «’Би ви більше так сего не робили…»

Та й так — то кінь чорний з одного боку, то — з другого, то — два з одного боку, з другого. То кіт такий чорню´нький, делікатний, каже, дивитсі так, зазирає файню´нько, такий лагідний, — а то всьо дідько сі перетворював: і конем, і котом, і бузьком, і де чим на світі він сі зробит. От мій брат бузька бачив у січні на стовпі телєфонному. То де ж той бузько у січні буде?! А то той чорт».[961]

— «Йой, я раз як поїхала в Станіслав, тогди як була голодовка. Та й прийшла до якогось чоловіка, ото в Пороги. Шкіру овець — аби я продала, аби купити шось їсти додому. А тамка казали, шо то в нього є «той», моци би не мав. Та й ночувала я там. І прийшлося — січку йдемо