Ярослав Іванович Ярош - Лицар з Кульчиць

Церква мучеників Флора і Лавра стояла із відчиненими дверима. Віряни могли вже зайти в неї і помолитися, після того як простояла двадцять вісім років опечатаною. Біля церкви все ще били джерела із холодною водою. Юрій припав до одного з них, довго пив, тоді умив лице, змиваючи з нього всі труднощі далекої дороги й усі неприємні спогади. Враз стало набагато легше дихати й думати, світ показався в інших, яскравіших барвах. Марія також нагнулася легко, зачерпнула води долонею. Юрій грайливо бризнув на неї легенько й засміявся. Дружина вдавано-сердито пожурила його пальцем, однак у її очах радісно стрибали такі ж самі веселі вогники-бісики.

Кульчицький набрав води у свій капелюх і натягнув собі на голову.

– Як добре. Чого іще треба у таку задуху?

Він підійшов до коней, запряжених у бричку. Вороні крутили головами і махали хвостами, відганяючи мух. Юрій поправив упряж на одному з них, тим часом Марія знову сіла у бричку.

– Потерпіть, соколики, знаю: ви також попити водиці хочете. Тільки негоже коням пхати свої морди до цього джерела. Зараз приїдемо до хати, там вас напоять і вівса насиплють.

Він не став сідати в бричку, а взяв коня за вуздечку й повів вулицею вгору, у бік сільського майдану. Проминувши церкву Чесного Хреста, вони виїхали на Пляц. Уже і хату видно.

Бричку лишив на вулиці. Сонце вже хилилося до заходу, літня дорожня курява поволі всідалася. На подвір’ях господарів усе оживало, готуючись до вечері і сну.

Юрій зайшов у браму, став перед перелазом, не наважуючись переступити його. Дивився на хату. Вона ніби виринула перед ним з його спогадів та снів – зовсім не змінилася, відколи лишив. Навіть підкова та ж сама прибита під порогом. Ось зараз вибіжить мама, як тоді, на Святу Вечерю, скрикне: «Юрцю!» Серце її завжди відчувало, коли він мав приїхати додому, завжди сиділа біля віконця, виглядаючи його.

Тільки цього разу мати не вибігла. Юрій намагався відігнати від себе найстрашнішу думку, та вона все не йшла з голови. Мати ще була не старою, десь років шістдесят із гаком… У селі люди й довше жили, багато хто й до дев’яноста дотягував.

Дорогою Юрій обдумував пояснення, які буде давати батькам. Він же стільки років не давав про себе знати! Аби тільки матір вийшла зараз, то він кинеться до неї, стане на коліна й проситиме прощення. Та вона все одно не виходила. Позаду стояла Марія. Вона відчула хвилювання чоловіка, поклала руку йому на плече.

Нарешті Юрій набрався сміливості, ступив до перелазу. Тут двері відчинилися. Вийшла не мати, а козачок років п’яти в довгій сорочці та без штанів. Він із цікавістю подивився на гостя, підійшов.

– Здоров, пане-козаче, – Юрій присів перед ним. – Як називаєшся?

– Богдан Кульчицький з роду Драго-Сас, – випалив малий, як наладована рушниця.

– А я – Юрко.

Кульчицький подав малому племіннику руку, а тоді ще й добув із кишені солодкого цукерка-півника.

– А де бабуня?

– Корову доять.

Юрій відітхнув з полегшенням – значить, жива мати!

– А дідо?

– А во, йдут з города.

Кульчицький підвівся. До них наближався чоловік, однак це був не його батько. Юрій струсив головою, нічого не розуміючи. Чоловік підійшов.

– Дай вам Боже здоров’ячка, пане. До кого ви приїхали?

– Додому, – відповів Кульчицький.

Чоловік не зрозумів, але й перепитувати не посмів. Раптом з боку стайні вийшла жінка, несучи відро з молоком. Вона підійшла ближче, Юрко уважно дивився на неї, не вірячи власним очам. Мати за ті двадцять з гаком років зовсім не постаріла, навіть волосся сивого поменшало. Вона ніби відчула, що цей пан дивиться на неї, погляди їхні схрестилися.

– Юрцю! – раптом скрикнула вона, поставила відро і кинулася до нього.

Тільки тепер він здогадався, що це не мати, а сестра. Він притулив її міцно до серця, відчуваючи, як б’ється в плачі її тіло. Люди почали сходитися: дальші родичі лишалися на вулиці, коло брички, ближчі – заходили на подвір’я.

– А я питаюся он у козачка: «Де бабуня?» – почав було говорити Юрій, коли сестра трохи заспокоїлася й почала витирати сльози.

– То є наш Богданчик, мого старшого сина первісток. Ще двох маю, але менших, – сказала сестра про своїх онуків як про найбільшу гордість та радість. – Ходіть же до хати, люди добрі. Яке ж свято нині в нас, Матінко Божа!

– Де ж батько, матері не видно? У хаті сидять, чи що? – не міг стриматися Юрій, аби не спитати.

Сестра опустила очі.

– Сидять вони, братику, в хаті, та кожен у своїй. Пішли вони від нас, нема вже років як вісім. – Юрієві в очах померкло. Земля захиталася у нього під ногами. Сестра розповідала далі: – Тато церкву захищали від татар. А як батько пішли, то за рік і мати за ними – холера ходила. Вони все тебе, Юрцю, виглядали, коло вікна сидячи. Богу дякувати, що ти живий-здоровий.

Жаль враз здушив Юрієві горло. Він спочатку відвернувся, тоді рушив геть із двора, залишивши розгублених сестру та Марію. Пройшов повз людей – ті розступилися, даючи йому дорогу.

Ноги самі несли на цвинтар. Юрій ішов швидко, майже біг. Сонце, що сідало вже за лісами, кидало тінь, химерно видовжувало її і щодуху гнало перед Юрієм у бік церкви. Цвинтар наближався, а Юрію Кульчицькому патьоками текли по щоках сльози. Він не встидався їх, не витирав. Нараз жаль стиснув горло так, що вже сили стримуватися не було, і він заридав гірко, затуляючи обличчя руками.

Повитирався уже перед самою могилою, став навколішки, притулився до землі, теплої, як батьківська долоня.

– Простіть мене… і спіть спокійно.

У відповідь мама посміхнулася йому літнім сонечком, накувала сто літ зозулею…