Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Цього разу іронія в голосі чоловіка не прозвучала навіть відзвуком, але Зоряна відчула її шкірою та тихо пирхнула. Що ж, в чомусь він мав рацію.  

На перевірку рука чоловіка виявилася добряче розпанаханою. На якусь хвилинку Зоря відчула, що їй стає трохи недобре, тому вона швидко накрила долоню хусткою та взялася замотувати.

– Нащо це? – кивнувши на руку, трохи хрипко поцікавилася вона, щоб сказати бодай щось.

Питань насправді було багато, але коли підійшла годяща хвилинка їх задати, вони раптом вжухнули кудись по кутках свідомості. Тому Зоря вирішила почати з того, що потрапило на очі.

– Данина сніговим паннам, – повільно, наче трохи неохоче відповів він. – Та сподіваюся про це ви не будете розповідати навіть своїй подрузі.

Здивовано глянувши на нього, Зоря зустрілася з серйозним поглядом бурштинових очей та на мить завмерла. Чоловік дивився надто пильно. Під таким поглядом стало якось ніяково, неначе хтось провів холодним мокрим пером по хребту. Пересмикнувши плечима, Зоряна рішуче затягнула вузлик на хустинці.

– Якщо це не нашкодить їй – не скажу.

Необачно погоджуватися на щось дівчина не хотіла. Досить вже, назгоджувалася на три життя вперед. Не варто було додавати собі проблем, розібратися б з тим, що вона вже наробила.

– Це не нашкодить їй. Просто такі ритуали є свого роду… Поганий тон. Вони належать до розряду некромантії та магії крові, на яку необхідний особливий дозвіл голови Магічної ради.

Зацікавлено піднявши брови, дівчина подумки зробила собі зарубку дізнатися більше про Магічну раду. Втім це можна було зробити й пізніше у Симона. Принаймні звучало не дуже таємничо, радше щось на кшталт профспілки.

– Добре, не скажу. Якщо розповісте, що саме я бачила.

Певно то було вже трохи нахабно, втім на косий погляд Северина Зоря відповіла невинною посмішкою. Сам згодився.

– Кров родини дозволяє мертвому зберігати частки пам’яті. Сніговими паннами стають жінки, які померли взимку та не знайшли спокою. Померли недоброю, страшною смертю.

На мить стиснувши зуби, чоловік опустив голову. Погляд затримався на полум’ї, котре встигло трохи присісти, тому Северин отримав нагоду перервати розповідь, щоб піднятися та підкинути до вогнища дрова.

– Моя матір загинула під час вилазки песиголовців. В нас жартували, що нехай не по крові, але по духу вона була справжньою донькою роду Зоря. Яскрава та вперта до біса, – в голосі чоловіка прозвучала тінь дитячої гордості, на вустах з’явився бляклий відблиск посмішки. – Її дух затримався. А я в той же рік провів перший ритуал. Не хотів, не міг її відпустити. Кров на сніг зберігає її спогади, але можна дати більше й викликати, просити допомоги. Декілька разів я звертався до цього способу.

Протягнувши долоні до вогню, щоб трохи зігрітися, Зоряна посміхнулася. Вочевидь не тільки матір була впертою до біса. Це було не зовсім те, що вона хотіла почути, певно вартувало б повернутися до більш серйозних питань, до того що стосувалося її. Яке їй діло до минулого, теперішнього та майбутнього цього чоловіка, з яким вона через якихось декілька місяців розпрощається назавжди?

– Скільки вам було?

Повернувши голову, Зоряна все ж глянула на співрозмовника. Той у відповідь знизав плечима.

– П’ятнадцять, я тільки пройшов ритуал єднання. Я тільки пройшов ритуал єднання та тільки звикали до нового існування. А мій вовк виявився ще тим вразливим щеням…

Самокритика в голосі чоловіка була настільки виразною, що навіть Зоря зрозуміла. Говорить він не тільки про звіра.

– Я не уявляю, що робила б, якби в такому віці поховала батьків. Тоді я втратила лише подругу, то було важко, але батьки… – запнувшись, дівчина покачала головою. – Певно я б з глузду з’їхала.

Згадувати ті часи Зоряна відверто не любила. Після того, як єдина подруга зникла з її  життя воно стало майже нестерпним. В школі надто тиха дівчинка стала відлюдком, поділитися переживаннями відверто було ні з ким і доводилося все те стримувати. Збирати, ховати та вчитися жити з тим, що не може бути озвученим. З часом вона навчилася й боронити себе, але тоді вона ще тільки вчилася.

– Я і з’їхав… Наполовину.

Чоловічий голос змусив стрепенутися, повертаючи до сьогодення.

– М-м-м?

Глибоко зітхнувши, чоловік повільно випростав ноги та склав руки на колінах.

– Тоді мене врятував звір. Врятував і сказився. Коли нагодилася допомога, подер двох моїх дядьків поки мене не закрили в льосі. Два дні не приходив до тями… Досі не прийшов, власне кажучи. Тому, Зоряно, якщо мені доведеться перетворитися – тримайтеся якомога далі. Мій вовк ледь розрізняє своїх та чужих. Для нього вороги всі, кого він погано знає.

«Не те щоб дуже хотілося, навіть якби він у вас був милим килимком.» – здригнувшись, подумала дівчина та обхопила себе руками.

Втім вголос вона того не сказала. Уява вже доволі чітко намалювала картинку, де ще зовсім хлопчисько, втративши рідних, за крок до смерті сам, перетворюється на звіра, щоб вижити. Було в чому щось дике, щось знайоме. Вона вже бачила таке. Стати звіром, щоб вижити. Вибір без вибору для того, хто опинився настільки близьким до смерті, як той хлопчисько з впертим поглядом бурштинових очей.

Кліпнувши, дівчина скосила погляд на чоловіка та мимоволі здригнулася. Северин теж дивився на неї.

– Ваша подруга жила з вами, потім її забрали сюди, в неї пробудився дар… У неї дар, у вас пустий резерв. Це ж не збіг?

Картинка в уяві здригнулася та розтанула, затягнула вже більш реальними спогадами минулого. Смикнувши плечем, Зоряна озирнулася на Симону. Та спокійно спала, звернувшись в клубочок. Чи мала вона право про це говорити? Це може нашкодити їй.

– Я не впевнена, що маю право це казати. Ваша розповідь зникне зі мною, а моя залишиться тут, – врешті решт відповіла вона.

Насправді це було не дуже чесно, адже Северин відкрив їй душу. Втім чоловіка це вочевидь не особливо засмутило. Замість цього він кивнув.