Юрій Павлович Винничук - Лютеція

Шевченка: «І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь», а було це сказано до розмови про науку, що от, їхня доня так тяжко вчиться, що світа Божого не бачить. Реакція тітки була миттєва: «Нє смейте в нашем доме упамінать етава антісєміта!» Коли ж стрийко й Ізьо спробували дискутувати, а стрийко додав жару ще кількома цитатами, то свою сестру підтримав і директор. Так слово по слові градус піднімався все вище, аж ртуть закипіла й вибухнула скандалом.

— Ну, а ти що? — штурхнув мене під лікоть стрийко. — Ти там як?

— Та я все зі свого боку зробив, як книжка пише. Ми цілувалися, і їй це сподобалося. Узяла мою адресу, обіцяла провідати.

— Ну, то люкс, — втішився стрийко. — Не все ще пропало.

— О-ой, — похитав головою Ізьо, — я так не думаю. А крім того, той комуняка, здається, до Америки не збирається. Молов нам довго й нудно про свої трудові звершення, про те, як його партія цінує, і що скоро піде на підвищення у міністерство. Тобто збирається переїжджати разом із дочкою до Києва. Розумієш? Допитувався, чим ти займаєшся, і що він може там на добру роботу влаштувати.

— Добра робота! Уявляю собі, — зітхнув я.

— Казав, що в міністерській канцелярії завжди треба грамотних людей. Ну, але потім... потім відбулося виверження Етни...

— Мусимо то все собі поскладати в голові, — сказав Ізьо. — Пропоную повечеряти в ресторані.

— Чудова ідея, — погодився стрийко.

Залишивши авто в центрі, ми завалили «Під Лева». За коньяком Ізьо і стрийко продовжили вирішувати мою долю.

— Тут треба поставити питання чітко й недвозначно, — сказав Ізьо. — Що в нас в пріоритеті: женячка чи Америка? Якщо женячка — проблем не бачу. Якщо Америка — треба шукати. І я тут теж можу допомогти. У мене широкі зв’язки, багато друзів.

— Америка — в ідеалі, — сказав стрийко. — Він пише геніальні твори, а не має змоги друкуватися. Він тут задихнеться. Йому треба на свіжий люфт. Якщо не Америка, то бодай Німеччина. Мюнхен. Вільний Український університет. Там я бачу свого коханого небожа.

— За що і вип’єм, — погодився Ізьо. — А поки що даси мені свою трудову, я тебе оформлю фіктивно на завод. А то ще заметуть за тунеядство.

— Ким?

— Що — ким?

— Ким оформиш?

— А ким іще, як не слюсарем чи малярем третього розряду? Чи ти відразу хочеш — начальником цеху?

— Та добре, слюсарем то й слюсарем. Не дарма ж я філологію закінчив.

— О, ти ще й носом крутиш? Але на заводах посади літпрацівника нема. Так що терпи й сопи.

За кілька днів Ізьо і справді викликав мене до Станіславова, щоб познайомити з дівчиною-єврейкою, аби я міг виїхати на Захід, бо її родина, власне, лаштується. Отже, залишається тільки закохати її в себе, інакше доведеться заплатити п’ять тисяч баксів, яких у мене не було, але Ізьо великодушно обіцяв позичити. Я сказав, що мені вже перехотілося до Америки. Добре розміркувавши, я вирішив, що, обійнявши таку шановану в совєтському суспільстві посаду як посада слюсаря, я можу спокійно собі байдикувати й займатися улюбленими справами, бо в Америці все ж доведеться гарувати. Ніхто мені там стипендії не виділить. Та й ніхто мене там не чекає, бо й не знає про мене. Чого рипатися?

4

Іван Вагилевич

Клуб Розбитих Сердець

«Я плентався маленькими, покрученими, наче руки хворого на артрит, вуличками, шукаючи той самий шинок. Раптом біля церкви Петра й Павла я зустрів чоловіка, який так само роззирався на боки, потім зупинявся, трусив головою, мов не вірив своїм очам, і тюпав далі, перебуваючи все ще в розгубленому стані. Я запитав, що він шукає, він сказав, що шукає те, чого не знає, і не має поняття, як це сформулювати. Я запропонував піти на пиво, і ми спустилися в темний підвальчик, де буяло життя, комашилися пристрасті й пінилися плітки. Ми сіли в кутку за столик, замовили пиво, і я запитав його про шинок, який міститься десь на Ринку, але вхід до нього можна відшукати лише в снах. Він сказав, що теж його шукає, що йому довелось одного разу там побувати, і відтоді його манить те місце.

„Що саме? Невже ті дівчата з кольоровим волоссям?“

„О, то ви бачили їх теж? — пожвавішав він і задумливо усміхнувся. — Вони заворожують“.

„Так, заворожують. Це через них ви шукаєте той шинок?“

„Ні, не через них. Мене цікавить книга. Я вивчаю мертві мови“.

„Чому ви вирішили, що то мова мертва?“

„Бо жодна жива мова там не впізнається“.

„А ті гравюри?“

„О, гравюри... Вони страшні. Вони зображають мертве місто. Місто, якого вже нема, а є лише натяки на те, що воно ще дихає“.

„Хіба це наше місто?“

„Це може бути наше місто в майбутньому“.

„І тому ви хочете довідатися, що ж саме його чекає?“

„І це теж“.

„Здається, ми поза сном ніколи не відшукаємо того місця“.

Мій співрозмовник — уже літній чоловік, але в його очах горить віра. Я запитав, коли то було, що йому снилися шинок, дівчина з полум’яним волоссям і книга, він сказав, що це було років тридцять тому. І з тих пір він уперто шукає. Цей сон йому ніколи не повторився.

„Я бачив його уже кілька разів“, — сказав я.

„Вам пощастило. А нам ні...“

„Кому „нам“?“

„Нам... тим, що бачили його раз чи два, дуже рідко — три“.

„Ви хочете сказати, що таких людей є більше?“

„Їх багато. Ми інколи збираємося в такому своєрідному клубі й обговорюємо всі деталі того сну, щоб усе ж таки визначити місце його події. Але є й інші сни, ми їх теж обговорюємо, шукаючи пунктів дотику“.

Далі він детально випитав мене про все, що я бачив у сні. Особливо його цікавили дівчата з кольоровим волоссям. Він запитав:

„Чи там була котрась на ім’я Лютеція?“

Я насторожився.

„Не пригадую. Але ж... якщо й була, то тридцять років тому її ще не могло бути... там були самі юнки...“

„Була... І п’ятдесят років тому була. Серед нас є дідок, який бачив її теж у сні років п’ятдесят тому“.