Мерайя Д Рок - Випадковий свідок, Мерайя Д Рок

Розділ 31

                - Бос! Босе! Дідько! – голос Коліна пробився крізь важкий туман, що огортав Малкольма з усіх сторін. – Чорт забирай, босе, не кажи, що ти помер!

                Малкольм хотів відповісти, що, взагалі-то, так, він помер. Його вбив той чоловік, що вдерся в квартиру на п’ятому поверсі будинку навпроти того, де вбили Аннет Мейнсфілд. Спочатку вдарив по голові прикладом рушниці, а потім вистрілив в нього, майже непритомного. Хотів, але не міг, адже він був мертвий і не міг говорити…

                Але, виявляється, міг чути усе, що відбувалося поруч із його тілом. Схоже, усі ті розповіді про посмертне життя, про потойбіччя були правдивими… А він, Малкольм, насміхався з тих, хто вірив у всю цю маячню. Звісно, тихцем, про себе. Він був добре вихованим і приймав той факт, що різні люди мають різні переконання, і доки вони не лізуть до нього – він не обговорював їхніх тарганів у голові.

                А вони, виявляється, були праві. От тільки де світло в кінці тунелю, погляд на себе ніби як збоку? Чому навколо темрява, і лише голос Коліна долинає в його посмертя? Дивина… Він мав би споглядати збоку, як його підлеглий стоїнь поряд і намагається докричатися? Можливо, варто трішки більше «померти»?

                Малкольм спробував вилізти із свого метрвого тіла, аби таки поглянути на усю картину збоку, але, натомість, сильно вдарився лобом об чоло Коліна, що надто низько схилився над ним, ніби зібрався поцілунком повернути свого боса до життя.

                - Ти ж мене не цілував? – буркнув Малкольм перше, що спало на думку. Врешті, чому б і ні, він же помер, йому можна.

                - Що? Боже, звісно, ні! – Колін дивився на Малкольма широко розплющеними переляканими очима.

                Малкольм сів, здивовано кліпнув кілька разів, ніби намагався усвідомити той факт, що він таки живий і здоровий. Відносно – голова гуділа, ніби церковний дзвін, і перед очима плавали клапті того важкого туману, що оповивав його до появи Коліна. Щось липке і гаряче прилипло до скроні, і детектив розсіяно торкнувся рукою до голови.

                Кров. Не багато – слід на руці був невеликим – але вона продовжувала цібеніти й далі.

                - Розсічено шкіру. – констатував Колін, придивляючись до рани. – Доволі глибоко, треба зашивати.води,

                - Я думав, це кінець. – зізнався Малкольм, підіймаючись на ноги за допомогою Коліна. – Він цілився у мене з рушниці. Стоп, а цього тут не було!

                На підлозі були сліди. Мокрі і брудні розводи, ніби хтось зайшов з вулиці і човгав ногами, лишаючи відбитки на чистій підлозі. Детектив поглянув на взуття помічника, та воно було чистим і сухим.

                - Ці сліди? Вони були, коли я увійшов. – відмітив Колін, прослідкувавши погляд боса. – І в коридорі теж. Їх не було, коли ти сюди увійшов?

                - Скло було. – похмуро буркнув детектив. – А брду – ні.

                - Тут порожньо. – випередивши цікавіть Малкольма, повідомив Колін, притримуючи боса під лікоть на шляху до виходу з квартири. – Ми перевірили все, і Блек викликав швидку…

                - Сержант Блек? – Малкольм хотів ще щось додати, та його перебив сам шеф поліції, який стрімко збігав сходами знизу, суворо стиснувши губи.

                - Він втік! – повідомив він, порівнявшись із детективом і його помічником. – Сміт, якого чорта ти робиш?! Він має лежати і не рухатися, а що як травма серйозніша! Швидка вже паркується, кілька хвилин почекати не можна?

                - Я в порядку, сержанте! – через силу відрізав Малкольм. – Що у вас?

                - Потенційний нападник зник, потенційний потерпілий теж. Діти внизу бачили, як вибігав і перший, і другий. Вони ж викликали і мене.

                Малкольм згадав, як крикнув підліткам, аби вони забиралися якнайдалі. Схоже, його не послухалися.

                - Діти не постраждали? – запитав він.

                - Ні, вони ховалися за сусіднім будинком і спостерігали. – з ноткою гордості за підлітків відповів Блек, підставивши Малкольму плече. – Роб – це мій племінник – навіть роздивився нападника. То був не Біллі…

                - Джо? – синхронно запитали Колін і Малкольм, і Блек мовчки кивнув, звертаючи на сходах.

                - Схоже, невтішний братечко примкнув до старшого і теж став злочинцем. – єхидно процідив Колін. – І що робитимемо, сержанте? Де шукати цих примурків?

                - Думаю, вони втекли до батька. – зітхнув Блек і штовхнув вхідні двері ногою. – Помчали до Біллі-старшого…

                - А він в лікарні Гранд-Форкса. – відрізав Малкольм. – Побитий і в комі. На нього напали в п’ятницю, коли вбили Аннет Мейнсфілд.

                Сержант присвиснув, не маючи що сказати у відповідь. Натомість, він перемкнувся на лікарів швидкої, ще неквапливо пленталися до входу.

                - Агов! Ви б ще повільніше йшли! Равлики! – гаркнув він, виразно втупившись в медиків.

                Ті правильно зрозуміли погляд сержанта, бадьоро потрусили вперед, аби прийняти з рук Коліна і Блека пораненого детектива.

                - Коліне, в мене стріляли на паркові. Знайдіть кулі! – кинув Малкольм, слухняно вкладаючись на ноші.

                Голова гуділа набагато сильніше, ніж в момент, коли він опритомнів, тому детектив не надто активно заперечував проти волі лікарів, що, врешті, таки згадали, навіщо їх викликали. Але він зумів зосередитися і додати:

                - Я ховався під платаном біля парковки. Кулі летіли з протилежного напрямку. Знайдіть їх!

                ***

                Швидка від’їхала в бік лікарні. Колін провів її поглядом, сповненим тривоги, і повернувся до сержанта Блека лише тоді, коли задні вогні машини сховалися за поворотом.

                - Треба піднапружитися, сержанте. – без зайвої уїдливості в голосі промовив він. – Спочатку шукаємо кулі, потім описуємо всі докази в квартирі, де стався напад. Кому вона належить?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍