Дар'я Пойманова - Око дракона, Дар'я Пойманова

— Кхм... Тоді... удачі, — пробурмотів він, а потім, не сказавши більше жодного слова, зник у нічній темряві.

Я залишилася стояти сама, слухаючи, як його кроки затихають десь далеко.

Я глибоко вдихнула, намагаючись угамувати тремтіння в руках. Давши собі кілька хвилин прийти до тями, я зручніше поправила сумку на плечі й рушила далі.

Ніч огортала замок щільним покривалом, повітря було важким і нерухомим, лише рідкісні пориви вітру ворушили моє волосся. Я намагалася триматися ближче до стін, ховаючись у тінях, щоб патрульні не помітили мене.

У голові знову і знову прокручувала наш план — кожну його деталь, кожен можливий розвиток подій. Хоч це й не допомагало до кінця позбутися нервозності, але хоча б відволікало.

Обігнувши черговий кут, я завмерла, почувши гучні чоловічі голоси.

Затамувавши подих, притулилася до холодного каменю й обережно виглянула з-за повороту.

Переді мною відкрилася картина: група солдатів кричала, роздаючи команди молодим хлопцям, які носилися туди-сюди, згинаючись під вагою величезних дерев'яних ящиків. Їхні рухи були різкими, квапливими, але невпевненими, ніби вони боялися зупинитися хоч на секунду.

Коробки виглядали величезними, але що було всередині — я не могла сказати. Вони акуратно складалися біля масивних воріт, що вели всередину замку, а потім зникали за ними, ніби засмоктувані ненаситним звіром.

Мій погляд метнувся трохи вбік, і тоді я їх побачила.

Трохи осторонь, стояли молоді дівчата. Рівними рядами, з опущеними головами, немов вони намагалися сховатися у власних тінях.

Одягнені вони були в довгі бавовняні сукні простого крою, підперезані чорними поясами. Однак сукні ці були добряче пошарпані — подекуди порвані, брудні, з плямами, які навіть у слабкому світлі смолоскипів виглядали темними і зловісними.

Жодна з них не видавала жодного звуку.

Я не знала, що саме відбувалося, але холодне, липке почуття повільно стиснуло моє серце.

Слова Арим спалахнули в пам'яті, як блискавка в ночі:

«У замку... кояться страшні речі».

Я стиснула пальці до побілілих кісточок.

Це мій шанс... Тільки що ти звучала так упевнено, Кліо. А тепер злякалася?

Я міцніше притулилася до стіни, відчуваючи, як мене охоплює паніка.

Мені потрібна ця клята карта.

Мені потрібно врятувати свій дім.

Я не можу дозволити страху взяти гору.

Я зробила кілька довгих, розмірених вдихів, намагаючись привести себе до ладу. Потрібно бути холоднокровною.

Обережно, намагаючись не привертати уваги, я рушила в їхній бік. Спритно лавіруючи між кущами і ховаючись у їхній тіні, я зуміла зайняти місце на краю групи.

У голові вже прокручувалися завчені фрази — якщо раптом мене запитають, хто я і що тут роблю, я маю бути готовою. Але ніхто навіть не глянув у мій бік.

Дівчина поруч зі мною продовжувала стояти нерухомо, спрямувавши погляд у землю, немов її не існувало.

Я покосилася на всі боки і з подивом помітила, що тут зібралися дівчата, схоже, з різних куточків. Їхні риси обличчя, відтінки шкіри, крій зношених суконь... Так, тут були уродженки щонайменше трьох королівств: Одхана, Лейсана і, можливо, навіть Лісового Королівства.

Ймовірно, вони приїхали сюди в пошуках кращого життя...

Стиснувши кулаки, я змусила себе перестати розглядати інших і так само опустила голову вниз, намагаючись злитися з оточенням.

Довго чекати не довелося.

З масивних дверей замку вийшла жінка.

Вона рухалася плавно, безшумно, але з такою владністю, що повітря навколо ніби згустилося. Її сукня — яскраво-червона, обтисла, підкреслювала неприродну худорлявість.

Я не ризикнула поглянути їй в обличчя.

Ніхто з дівчат навколо не підняв голови.

Я відчула, як дівчина, що стояла поруч зі мною, ледь помітно здригнулася, коли жінка зупинилася перед нами.

— Тепер це ваш дім, — її голос був шорстким, немов сухе осіннє листя. — Це ваша форма. Усі правила вам пояснить ваша наставниця.

Перш ніж я встигла осмислити її слова, переді мною з'явився солдат.

Не зупиняючись, він грубо жбурнув мені в обличчя згорнуту тканину — одяг.

Я ледь стрималася, щоб не скривитися.

М'яка тканина торкнулася шкіри, але я відчувала, ніби мене облили брудом.

Жодних пояснень, жодних зайвих слів.

Я міцніше стиснула пальці, придушуючи бажання відкинути одяг геть.

Поки я стояла, слухаючи настанови, поруч несподівано з'явилася ще одна дівчина.

Я ледь помітно повернула голову, не бажаючи привертати уваги. Усе, що я встигла розгледіти, — її довгу чорну косу, гладеньку, акуратно заплетену, і те, як важко вона дихала. Вона ніби бігла сюди, захекавшись, немов запізнення могло коштувати їй чогось більшого, ніж просто зауваження.

— Іди. Не озирайся, — різко кинула вона, голос її був хльостким, як удар батога.

Я не встигла навіть обміркувати її слова, як колона рушила вперед.

Опустивши голову, я намагалася злитися з іншими. І тут страх накрив мене з головою.

Я стиснула грудку одягу в руках так, що кісточки пальців побіліли. У голові знову і знову спливав образ матері — тієї, що зруйнувала не просто королівство, а долі тисяч людей.

Я витримаю.

Два дні. Усього лише два дні.

Я зробила глибокий вдих, на мить загубившись у своїх думках, і забарилася, відставши від строю.

Наступної миті по стегну хльоснув різкий удар.

— Пішла вперед, чого встала!

Гострий біль спалахнув у нозі, і в мене ледь не підкосилися коліна.

Я прикусила внутрішній бік щоки, намагаючись стримати сльози.

Слизняк. Якби в мене був амулет... З яким задоволенням я запустила б у цього виродка парочку проклять! Не шкода!

Я стиснула кулак, пальці зрадницьки тремтіли від люті.

Згадалися тренування з Рузаном. Якби він був поруч, він би схвалив, якщо б я зламала цьому охоронцеві ніс?