Бернард Шоу - Вибрані твори. Том III

операцію. Вони також вправно обрізували б і волосся, коли б воно не відростало так швидко; я гадаю, що вони почувають себе після цього дуже значними особами. Ви тепер не пообідаєте, щоб не почути, як ваш сусіда розповідає, що він перетерпів непотрібну операцію.

Еммі (доповідає). Містер Кутлер Валпол. (Виходить).

Кутлер Валпол — енергійна, непохитна людина років сорока, з ясно окресленим обличчям, вельми рішучим і симетричним, що кінчається трикутником, окресленим скронею та підборіддям, з короткуватим, горбатим, доволі красивим носом. Проти облич Ріджонового, що його злегка пописали зморшки, та сера Патріка, прим’ято-грубого від старости, його обличчя виглядає так, ніби допіру вийшло з виробу й відшліфування; але його допитливі, сміливі очі надають йому життя й сили. Він, здається, ніколи не розгублюється і не вагається, почуваючи, що коли він робить помилку, то зробить її досконало й впевнено. Руки в нього чисті, пещені, з короткими пальцями, і весь він більше сильний і опасистий, ніж важкий. Він одягнений доволі елегантно, з пишною жилеткою; розкішно-барвиста краватка з дуже гарною шпилькою; на ланцюжку від годинника дармовиси, поверх черевиків Гамаші, загальний вигляд самозадоволеного спортсмена. Він підходить просто до Ріджона й тисне йому руку.

Валпол. Дозвольте висловити вам, мій любий Ріджоне, найкращі побажання. Найсердечніші привітання. Ви заслужили цього.

Ріджон. Дякую вам.

Валпол. Як людині, певна річ. Ви заслужили цього, як людина. Опсонін — просто нісенітниця, що може сказати вам усякий порядний хірург; але ми всі раді бачити, що ваші особисті гідності офіційно визнані. А, сер Патріку, як ся маєте? Недавно послав вам брошурку про одну річ, яку я винайшов: нову пилочку для операцій плеча.

Сер Патрік (роздумливо). Так, одержав. Пилочка хороша. Корисний, зручний інструмент.

Валпол (довірливо). Я знав, що ви оціните всі її вигоди.

Сер Патрік. Так. Пригадую, що така пилочка була вже шістдесят п’ять літ тому.

Валпол. Що?

Сер Патрік. Тоді її називали відмичкою токаря.

Валпол. Неможливо. Якась нісенітниця. В токаря була...

Ріджон. Не зважайте на нього, Валполе. Він це з ревнощів.

Валпол. Між іншим, я не перебив вам інтимної розмови?

Ріджон. Ні, ні. Сідайте. Я тільки радився з ним. Почуваю себе доволі зле. Мабуть, перевтомився.

Валпол (хутко). Я знаю, що з вами. Впізнаю це з вашого вигляду. Почуваю це з вашого потиску руки.

Ріджон. А що саме?

Валпол. Кровоотруєння.

Ріджон. Кровоотруєння? Це неможливо!

Валпол. Кажу ж вам, кровоотруєння. Дев’яносто п’ять відсотків людей хворіють від хронічного кровоотруєння й помирають з того. Це абеткова істина. Ваш червевидий паросток повний гнилих речовин, непережованої страви й отруйних речовин з тваринної пліви. Послухайтесь моєї ради, Ріджоне! Дозвольте мені його вирізати в вас. Після того ви станете іншою людиною.

Сер Патрік. А такий, як є, він вам не подобається?

Валпол. Не подобається. Мені не подобається людина, в якої нездоровий кровообіг. Я скажу вам так: в культурній країні не повинно бути людей з червовидим паростком, що стає центром зарази. Операція повинна бути примусова: це важить вдесятеро більше за всяке прищеплення.

Сер Патрік. А дозвольте спитати, ви свій власний паросток вирізали?

Валпол (урочисто). В мене його нема. Погляньте на мене. Ніяких ознак. Я здоровий, як дзвін. Близько п’яти відсотків людей не мають тих паростків; і я належу до тих п’яти відсотків. Я наведу вам приклад. Ви знаєте місіс Джек Фолджемб, елегантну місіс Фолджемб? На Великдень я зробив операцію її невістці, леді Ґоррен, і знайшов у неї величезний паросток, який я будь-коли й бачив: він містив у собі близько двох унцій. Ну, місіс Фолджемб мала правдиве чуття — справжній інстинкт гігієни. Вона не могла стерпіти, щоб її невістка стала здорова, пишна жінка, тоді як сама вона буде до смерти бліда. Отже, вона намоглась, щоб їй також зробили операцію. І, Боже мій, сер! Паростка в неї не було зовсім; ані сліду! Ані натяку! Я був до того приголомшений — до того зацікавлений, що забув забрати губки й зашив би їх усередині, коли б їх не вийняла доглядачка. Якось уже я запевнив її, що в неї був величезний паросток. (Він сів на канапку, вирівнявши плечі, поправивши манжети, й взявся руками в боки).

Еммі (зазираючи). Сер Ралф Блумфілд Боннінґтон.

По цім оповіщенні настає довга напружена пауза. Всі напружено дивляться на двері, але сер Ралф не з’являється.

Ріджон (утративши терпіння). Та де ж він?

Еммі (озираючись). Лишенько моє, я думала, що він іде за мною. Він залишився там поговорити з тією пані.

Ріджон (спалахнувши). Я ж вам сказав передати тій дамі... (Еммі зникає).

Валпол (схоплюючися знову). До речі, Ріджоне, добре що згадав. Я говорив з тією нещасною жінкою. Мова йде про її чоловіка; вона гадає, що він хворий на сухоти: звичайний помилковий діагноз; ці кляті лікарі-практики ніколи не повинні й доторкатись до пацієнта без дозволу спеціаліста. Вона описала мені симптоми; хвороба ясна, як божий день: зле кровоотруєння. Вона не має коштів заплатити за операцію. Ну, пришліть його до мене: я зроблю йому операцію даром. У моїй хатній лікарні є місце для нього. Я його підлікую, підхарчую й зроблю її щасливою. Я радий зробити людину щасливою. (Він підходить до крісла, що стоїть біля вікна).

Еммі (зазираючи). Ось він тут.

Сер Ралф Блумфілд Боннінґтон влітає в кімнату. Він високий, з яйцевидою головою. Свого часу був стрункою людиною, але тепер, на шостому десятку, його жилетка трохи випинається. Обрис його брів свідчить за добродушність та лагідність, голос у нього надзвичайно музичний; розмова його безугавно й мелодійно точиться, і він ніколи не стомлюється нею. Від нього потягає страшенним самозадоволенням, веселістю, самовпевненістю, і лікує він просто тим, що з його милою присутністю не в’яжеться ні хвороба, ні клопітність. Навіть і розбиті кістки, як кажуть, зрослися б, почувши його голос: він від народження лікар і вірить у своє призначення та покликання, як справжній християнський учений. Коли він захоплюється промовою або науковим викладом, він енергійний, як і Валпол; однак це в нього виявляється в ласкавому балакучому прояві енергії, що приголомшує й тему розмови, й аудиторію, а тому втручання в його мову чи неуважність цілком не можливі, він будить пошану та довіру всіх, опріч найрозумніших голів. Серед медиків він відомий як Блумфілд Боннінґтон; і заздрощі, спричинені успіхам у його практиці, пом’якшуються переконанням, що з погляду наукового він страшенний шахрай; фактично, він і є такий, хоч знав так багато (і так мало), як і його колеги, і часто виявляє таку безпорадність, що