Шаграй Наталія - Відьма. Темна спадщина , Шаграй Наталія

Єлисей тільки нервово видихнув, Еміль закусив губу й кинув погляд з-під лоба на брата. Й щось їм, видно, таки нагадалося…

- Олено, чим ви займаєтесь? – перекинула я увагу на дівчину.

- Аналітик Управління фінансового моделювання та економічного аналізу, – з легкою посмішкою відповіла вона.

- Здається, я вже розпочинаю розуміти чому ви подобаєтесь Емілю, – покивала я головою.

- Можна на ти.

- З радістю.

Й тут підкинулася ще одна тема, а за нею ще одна й поки ми оце тринділи вся компанія тільки перезиралася. В якусь мить ми з Оленою озирнулися та розсміялися уздрівши ці всі здивовані лиця. Окрім Орисі, тій було просто цікаво. І вечір пройшов несподівано приємно. Наді мною не висіли привиди, мене не доганяли якісь негаразди й не смикали двійко хлопаків.

   А коли мене набрав ще й Зорян, я була просто щаслива.

- Привіт! – перелився мій голос солодкуватістю.

- Привіт! – вітається він.

Й та легка хрипкуватість в його голосі викликає дрижаки по моїй шкірі.

- Як справи? – розглядаю його обличчя.

На обличчі недоспані ночі розкидані по шкірі, як невидимі шрами. Чорні кола під очима, як нагадування про всі ті дні, коли він не дозволяв собі впасти. Зморшки біля очей, що зазвичай з'являються від сміху, цього разу здавалися глибшими, ніби викарбувані втомою. Кожна лінія на його обличчі розповідала історію – історію про його боротьбу за себе. Ці темні кола стали своєрідним символом його наполегливості та впертості, але водночас і ціною, яку він заплатив за свою невтомність. Такі собі мовчазні свідчення його волі.

- Все пучком, – посміхається він і в мене, аж дух перехоплює. – Кажуть, ти привида позбулася?

- Та сорока надто говірлива, – посміхаюсь йому у відповідь. – Іноді так і хочеться зробити собі каву, а йому порчу.

- Солоденька, та хто підсовує тобі ті розваги: інквізиція чи гестапо? – фиркає він.

- Не знаю. Але почуваюсь Санта-Клаусом.

- Чого це? Роздаєш подарунки? – насупив він лоба.

- Знаходжусь в оточені оленів, – задираю я брову.  

- М, – задумливо поскріб він лоба. – Треба поїсти таки трішки горішків…

- Рекомендується 30-50 грамів в день, – вицідила я посмішку.

- А ти так чьотко вивела… – сміється він. – То, що там привид?

- Наче все вдалося. Але я вже б не здивувалася, якби завтра розплющила очі й знову зустрілася з привидом. Та щось взагалі, чим довше живеш в Україні, тим складніше тебе здивувати, – задумливо пробурмотіла я.

- Не заводь песимізм, а порадій, що все вийшло.

- Я радію. Що ще сорока встигла розбовкати?

- Про знайомство з дівчиною Еміля…

- Галочка. Відбулося.

- І? Ти ж не заради цікавості то заколотила? – примружив він око.

- Гм! – мугикнула я. – Та вже настрахала себе різним…

- Щоооо? – округлив він очі.

- Ай, годі! Про всяк випадок, я перестрахувалася, – буркнула я. 

- І що дівчина?

- Гожа. Розумна. І трішечки старша за Еміля.

- Цікаво…То все нормально? – задумливо глянув він на мене.

- Все нормально. Дівчина нормальна. Вечеря нормальна. Привиди відсутні. Та просто казковий день.  

- Гаразденько! А ти як? – явно не повірив він.

І я видаю посмішку. Подумки додаючи, що ці почуття мене таки вколошкають. Моє серце й зараз лупить в ребра, а душа проситься на небо. Хто ж знав, що я така вразлива. І головне, так красиво умію собі мозок накрутити.

   Але спробуй тут вгадати, після певних вивертів долі, що тебе чекає за черговим життєвим поворотом. Ось я дратуюсь присутністю нахабної морди Зоряна на порозі моєї квартири. Ось мене скаженить його нав’язливість та готовність йти навпростець. Ще картинка і мене догризає страх та хвилювання за нього. Клац - і я на площі, нічого не розумію, але готова весь світ рознести до бісової неньки. Клац - наш перший поцілунок. Клац - я бачу, як гине Зорян. Клац - шаленію усвідомивши, що він живий. Клац - наші ночі сповнені насолоди. Клац - і я ридаю під дощем, а серце моє розбите вщент. Клац - і я намагаюсь…намагаюсь його звабити й нічого не зруйнувати. І я боюсь…що може усі ті наші почуття я вигадала…і цього немає. Немає ніяких нас. Є він, захоплений своєю роботою і є я замкнуте створіння у своїй квартирі.

   Й від усіх цих тривожних думок я не можу заснути до самого ранку. Стіни квартири стали моїм панциром, захистом від зовнішнього світу, але водночас і в'язницею, де я сама себе ув'язнила. Кожна година, що минає в темряві, тягнеться нескінченно довго, наповнена шепотом моїх власних сумнівів та страхів. Уява малює картини його життя без мене - успішного, насиченого, де мені немає місця. Він поринає у свою роботу, знаходить там розраду та задоволення, тоді як я борсаюся у вирі самотності та непевності. Ця прірва між нами здається все глибшою з кожною безсонною ніччю. І від своїх загонів я скоро коні двину.