Артур Хейлі - Готель

Після розмови з доктором Інгремом Пітер негайно спустився на другий поверх, у канцелярію. Крістіна сказала йому — тоном, як на нього, досить-таки холодним, — що хазяїн готелю сидить у себе.

Вислухавши Пітера, Уоррен Трент упевнено похитав головою.

— Нікуди вони не зірвуться. Побалакають — і заспокояться.

— Доктор Інгрем настроєний цілком серйозно.

— Доктор Інгрем — один, а делегатів — багато. Кажете, сьогодні їхній комітет збереться на нараду? Я можу вам розповісти, як усе це виглядатиме. Вони трохи погомонять, потім оберуть комісію для складання проекту резолюції. Потім — це вже, мабуть, завтра — комісія запропонує комітетові свій проект. Комітет може схвалити цей проект, а може й зажадати, щоб його доробили; так чи так, далі балачок діло знову не піде. Ну, а потім — вважайте, що післязавтра, — резолюцію подадуть на розгляд з’їздові. Я вже сто разів спостерігав цю знамениту демократичну процедуру. З’їзд закінчиться, а вони все ще дебатуватимуть з приводу тієї резолюції.

— Що ж, може, ви й маєте рацію, — сказав Пітер. — Але такі цинічні речі гидко слухати.

Він висловився необережно й напружився, приготувавшись до різкої відповіді. Але вибуху його слова не викликали. Натомість Уоррен Трент пробурчав:

— Це не цинізм, а досвід. Люди здебільшого кричать про свої так звані принципи, аж доки не захрипнуть. Але й пальцем не поворухнуть, щоб ті принципи захистити.

11

Зі свого командного пункту — високої конторки в центрі вестибюля — старший розсильний Гербі Чендлер нишком стежив за чотирма хлопцями, що ввійшли з вулиці до готелю. До четвертої години лишалося кілька хвилин.

Двох хлопців Гербі впізнав — це були Лайл Дюмер і Стенлі Діксон. Останній з похмурим виглядом повів усю групу до ліфта, і за кілька секунд вони зникли з очей.

Вчора по телефону Діксон запевнив Гербі, що ні словом не прохопиться про роль старшого розсильного в позавчорашній катавасії. Але крім Діксона є ще троє, міркував Гербі. А до того ж іще невідомо, як вони, та й сам Діксон, поведуться на допиті, надто коли їх почнуть брати на пушку.

Цілу добу мучили старшого розсильного такі думки, і зараз він був уже ні живий, ні мертвий.

Вийшовши з ліфта на другому поверсі, Стенлі Діксон знов повів хлопців за собою. Вони зупинилися перед масивними дверима з написом «АДМІНІСТРАЦІЯ», і Діксон грізно повторив:

— Пам’ятайте ж — говоритиму я, а ви — анічичирк!

Флора Єйтс завела їх до кабінету Пітера Макдермота. Холодно оглянувши їх, він кивнув на стільці й запитав:

— Хто з вас Діксон?

— Я.

— Дюмер?

Лайл Дюмер озвався вже не так рішуче.

— Двох інших прізвищ у мене немає.

— Шкода, — сказав Діксон. — Не догадалися принести візитні картки.

Третій хлопець здобувся на слово:

— Моє прізвище Гледвін. А це — Джо Валоскі.

Діксон роздратовано зиркнув на нього.

— Ви всі, — промовив Пітер, — безперечно, догадуєтеся, що міс Марша Преискотт докладно розповіла мені про те, що сталося в понеділок увечері. Тепер, якщо бажаєте, я можу вислухати вашу версію.

Діксон квапливо — поки не заговорив хтось інший — сказав:

— Послухайте! Якби ви не покликали, нас тут не було б. І розповідати ми нічого не збираємося. Якщо ви щось маєте нам сказати, то кажіть і не тягніть волинку.

Пітер аж зуби зціпив, проте стримався.

— Гаразд. Тоді пропоную розпочати з кінця, зі справи найпростішої. — Він погортав папери й звернувся до Діксона. — Номер одинадцять двадцять шість — двадцять сім був записаний на ваше ім’я. Тікаючи, — він з притиском вимовив це слово, — ви забули розрахуватися. Я подбав про те, щоб вам виписали рахунок. За користування люксом з вас належить сімдесят п’ять доларів і кілька центів. Крім того, за пошкоджені меблі вам доведеться оплатити ще один рахунок на суму сто десять доларів.

Хлопець, що назвався Гледвіном, стиха свиснув.

— Ми сплатимо сімдесят п’ять і ні цента більше, — відрубав Діксон.

— Ви маєте право оскаржити другий рахунок, — сказав Пітер. — Але попереджаю вас, що ми цієї справи так не залишимо і, якщо треба буде, подамо на вас позов.

— Послухай, Стене… — Це озвався четвертий хлопець, Джо Валоскі. Але Діксон помахом руки урвав його.

Лайл Дюмер, який сидів поряд із Діксоном, покрутився на стільці й тихо сказав:

— Стене, тут крути — не крути, а галасу не оберешся. Як на те пішло, ми можемо розкинути ті гроші на чотирьох. — Він звернувся до Пітера. — Тих сто десять доларів нам зразу не дістати. Чи можна буде сплатити цю суму частинами?

— Авжеж. — Пітер вирішив, що не слід відмовляти їм у праві, наданому всім мешканцям готелю. — Один з вас чи ви всі можете поговорити з нашим завідуючим відділом кредиту, він познайомить вас з умовами. — Він обвів поглядом усіх чотирьох. — То будемо вважати, що з цією справою ми покінчили?

Один за одним четверо кивнули.

— Тоді перейдемо до другого питання — про те, як четверо так званих мужчин намагалися згвалтувати одну дівчину. — Пітер сказав це, не приховуючи своєї зневаги до них.

Валоскі й Гледвін почервоніли. Лайл Дюмер знову покрутився на стільці, дивлячись кудись убік.

Тільки Діксон сприйняв його слова з байдужим спокоєм.

— Мало що вона вам наплела. Вона каже одне, а ми скажемо інше.

— Повторюю: я готовий вислухати вашу версію.

— Обійдеться.

— В такому разі, мені лишається прийняти версію міс Прейскотт.

Діксон ошкірився:

— Цей фраєр, мабуть, шкодує, що його з нами не було. А може, він уже попасся там після нас.

— Не виступай, Стене, — пробурмотів Валоскі.

Пітер уп’явся пальцями в бильця крісла. Його так і поривало вискочити з-за столу й затопити в цю самовдоволену паскудну пику. Та він знав, що це було б тільки на руку Діксонові: той його навмисне провокував. Ні, він не мав права втрачати самовладання.

— Гадаю, ви розумієте, — сказав він крижаним тоном, — що вас можуть притягти до кримінальної відповідальності.

— Якби хтось хотів притягти, то вже зробив би це, — заперечив Діксон. — На цей гачок ви нас не впіймаєте.

— Чи готові ви повторити цю заяву містеру Маркові Прейскотту, якщо він повернеться з Рима, дізнавшись про те, що сталося з його дочкою?

Лайл Дюмер злякано зиркнув на нього, та й у Діксонових очах уперше майнула тривога.

Гледвін стурбовано запитав:

— Його збираються повідомити?

— Заткни пельку! — визвірився на нього Діксон. — Він тебе на пушку бере, а ти й вуха розпустив!

І все-таки голос його прозвучав не так упевнено, як хвилину тому.

— Що ж, поміркуйте самі, чи беру я вас на пушку. — Пітер висунув