Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

class="p1">Мартін був худорлявий, чорноокий хлопець із тонким прямим носом. Кіті досі ще не бачила такої напруженої людини. Вона чула, що Мартінових батьків убили чарівники, але про обставини цього вбивства так і не довідалась. Мартін ніколи не дивився в очі співрозмовникові, а завжди трохи вниз і вбік. Щоразу, як пан Пенніфізер відкидав якусь його пропозицію, він спочатку гаряче сперечався, а потім зненацька замикався в собі, і його обличчя кам'яніло, ніби йому бракувало сили висловити свої почуття.

Через кілька днів після загибелі Тімоті Мартін не з’явився на вечірні збори. А коли пан Пенніфізер зайшов до комори, то побачив, що її відімкнено — і одна куля з елементалями зникла. За годину стався напад на Парламент — хтось кинув кулю з елементалями в самісінький натовп урядовців. Кілька осіб загинуло, сам прем'єр-міністр ледве врятувався. А тіло юнака наступного ранку винесло на мілину Темзи.

* * *

Пан Пенніфізер став ще відлюдькуватішим, ніж звичайно. До крамниці він майже не заходив, хіба що в справах товариства. Енн розповідала, що старий з головою поринув у крадені магічні книги.

— Він хоче роздобути найпотужнішу зброю,—казала вона. — Досі ми зачіпали тільки поверхню. Якщо ми прагнемо по-мститися за Мартіна й Тімоті, нам потрібні глибші знання.

— Чи подужаємо ми їх? — тривожилася Кіті. Їй подобався Тімоті, і його загибель неабияк її вразила. — Ці книги написано сотнею мов! Він нічого в них не розбере!

— Він знайшов собі помічника, — пояснила Енн. — Такого, що допоможе розібратись у будь-чому.

І справді, саме тоді до товариства приєднався новачок. Пан Пенніфізер вельми дорожив його думкою.

— Пан Гопкінс — учений, — відрекомендував він його друзям. — Дуже мудра людина. Чудово знається на цих клятих чарівницьких секретах.

— Роблю все, що можу, — скромно додав пан Гопкінс.

— Він служить у Британській бібліотеці, — провадив старий, поплескавши новачка по плечу. — Одного разу я мало не попався за спробою... е-е... привласнити магічну книгу. Пан Гопкінс захистив мене від охорони, дозволив утекти. Я був дуже вдячний йому, тож ми розбалакались. Ніколи ще я не бачив такого освіченого простолюдина! Він багато чого навчився, читаючи тексти, що зберігаються в бібліотеці. Кілька років тому, на жаль, його брата вбив демон, тож він, як і ми, прагне помсти. Він знає... Скільки мов ви знаєте, Клеме?

— Чотирнадцять, — відповів пан Гопкінс. — І ще сім говірок.

— Ось! Бачите? Він, на відміну від нас, не має стійкості до магії, та його знання можуть дуже допомогти нам у боротьбі.

— Зроблю все, що зможу, — так само скромно запевнив пан Гопкінс.

Хоч як Кіті силкувалася запам’ятати його обличчя, вона щоразу виявляла, що це напрочуд важко. Жодних особливих прикмет він не мав — радше навпаки. Легко було пригадати, що волосся в нього пряме й мишасте, обличчя — гладеньке й чисто виголене. Пан Гопкінс не мав якихось особливих рис, звичок чи вимови. Загалом у цій людині було щось таке непомітне, що навіть тоді, коли він говорив, Кіті відчувала, що не звертає на нього уваги: чує слова, не думаючи про того, хто їх проказує. То справді була прецікава риса.

Спочатку товариство дещо підозріло ставилося до пана Гопкінса, насамперед тому, що він, не маючи стійкості до магії, не брав участі в їхніх крадіжках артефактів. Натомість він справді переважав інших своїми знаннями й швидко довів, що пан Пенніфізер запросив його недарма. Праця в бібліотеці — і, напевно, його вроджена непомітність — надавала йому змогу підслуховувати бесіди чарівників. Як наслідок, він частенько розповідав про маршрути їхніх пересувань, і це дозволяло нападати на їхні житла, коли господарів не було вдома. Він чув розмови про артефакти, щойно придбані в Пінна, й це дозволяло панові Пенніфізеру планувати найвигідніші крадіжки. А найголовніше — пан Гопкінс повідомив їм чимало нових заклять, і це дозволяло ширше використовувати нову зброю. Пан Пенніфізер залишався ватажком товариства, а розум пана Гопкінса став його провідною зіркою.

* * *

Час минав. У п'ятнадцять років Кіті, як і належить, закінчила школу. Школа надала їй початкову професійну освіту, проте одноманітна праця на фабриці чи посада секретарки аж ніяк не вдовольняли дівчину. На щастя, їй трапився прийнятний вихід: на пропозицію пана Пенніфізера — і на превелику радість своїх батьків — вона влаштувалася продавчинею до його крамниці. Серед сотні інших справ вона навчилася вести бухгалтерські рахунки, різати ватман і сортувати пензлі за десятьма різновидами волосу. Платив пан Пенніфізер небагато, та Кіті цих грошей вистачало.

Спочатку їй подобалося брати участь у небезпечних вилазках. Вона відчувала, як солодко тріпоче її серце, коли бачила малярів, що поспіхом зафарбовували нове гасло, або помічала в «Таймсі» заголовок з обуренням щодо нового зухвалого викрадення. Через кілька місяців, щоб позбутися батьківського нагляду, вона винайняла собі кімнату у великому занедбаному будинку, за п’ять хвилин дороги від крамниці. Мало не цілу добу вона проводила на ногах: удень—на роботі, а вночі—з товаришами. Обличчя П зблідло, очі посуворішали від нескінченної загрози викриття чи загибелі. Щороку товариство зазнавало нових утрат: Єву вбив демон у Майфері — її стійкості забракло, щоб вистояти перед його нападом, а Ґледіс згоріла під час пожежі, спричиненої магічною кулею.

Коло вужчало. З’явилося раптове відчуття, ніби влада намагається спіймати їх. Мендрейк, новий чарівник, узявся до діла старанно: Кіті бачила демонів у подобі дітей-сиріток, що цікавилися Спротивом і пропонували артефакти на продаж. По кав’ярнях і пивничках тинялися люди-шпигуни, пропонуючи добрі гроші за відомості про товариство. Комора крамниці, де збиралися Кіті та її друзі, скидалася на фортецю в облозі. Старий нездужав і ставав дедалі нервовішим, а його молоді помічники — стривоженішими. Кіті розуміла, що насувається криза.

Саме тоді й відбулися доленосні збори, які поставили перед товариством серйозніше, ніж досі завдання.

21

— Ідуть!

Стенлі сторожував біля ґратчастого віконця в дверях, пильнуючи торговельний зал крамниці. Він стояв там уже довго, напружений і нерухомий. Тепер він пожвавішав, відсунув защіпку й відчинив двері. І побокував, хутко скидаючи кашкета.

Кіті почула знайоме стукотіння ціпка. Вона підхопилася й потяглася, розминаючи спину. Всі інші так само підвелися. Фред потер собі шию й тихо вилаявся. Останнім часом пан Пенніфізер особливо наполягав на дотриманні правил чемності.

Єдиним джерелом світла в коморі був ліхтар на столі; година була пізня, тож вони боялися привернути знадвору увагу куль-шпигунів. Пан Гопкінс,