Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

Усі людські драми, усі відомі конфлікти, усі відомі почуття, народження, смерть, любов і ненависть. Мені аж дух запирає від того, що я стою над усім цим.

— Так, — озвався Кевін. Він раптом і справді відчув себе приголомшеним.

Голос містера Мільтона відзначався м’якістю й чарівливістю. Його мовлення та вогні, що мерехтіли, наче зорі, внизу, гіпнотизували.

— Але ви, Кевіне, не просто стоїте над усім цим, — продовжив він голосом, який то підвищувався, то знижувався. Кевінові здавалося, що цей голос лунає у нього в голові. Наче Джон Мільтон проникнув просто в його душу, оселився в якійсь порожній кімнаті його серця і заволодів ним по-справжньому. — Ви перебуваєте над усім цим, і тепер ми знаємо, що все це буде вашим.

Між ними надовго запала тиша. Кевін просто дивився на місто, а Джон Мільтон і далі тримав його в обіймах, не даючи йому піти.

— Тепер вам час додому, Кевіне, — нарешті прошепотів він. — Повертайтеся до дружини і влаштуйте собі особисте свято.

Кевін кивнув. Джон Мільтон відпустив його й тінню перейшов до свого робочого крісла. Кевін подивився ще секунду, а тоді повернувся, згадавши, навіщо зайшов.

— Містере Мільтон, ота записка, яку ви мені надіслали… Звідки ви знали, що Беверлі Морґан змінила свідчення?

Джон Мільтон усміхнувся. У притлумленому світлі настільної лампи здавалося, ніби в нього на обличчі маска.

— Ну ж бо, Кевіне, ви ж не хочете, щоб я розповідав усі свої секрети? Тоді ви, молоді вискочки, почали б думати, ніби можете посісти моє місце.

— Так, але…

— Я поговорив з нею, — швидко сказав він. — Дещо зауважив, і вона піддалася.

— Якими словами ви змусили її передумати?

— Рано чи пізно, Кевіне, люди вирішують чинити на користь самим собі. Ідеали, принципи — називайте це як хочете, — вони, за великим рахунком, не мають значення. Слід вивчити лише один урок: усяка людина має свою ціну. Ідеалісти вважають цей урок цинічним. Люди практичні, такі як ви, я та інші партнери, знають, що це — ключ до могутності та успіху. Тіштеся перемогою, — він відвернувся й поглянув на якісь папери в себе на столі. — Мине день чи два, і в мене для вас буде нова справа.

Кевін на мить пильно поглянув на нього й замислився, чи продовжувати розмову. Було очевидно, що Джон Мільтон хоче її завершити.

— Гаразд, — сказав він. — На добраніч.

— На добраніч. Вітаю. Тепер ви — справжній партнер Джона Мільтона, — додав він.

Кевін зупинився біля дверей. «Чому я від цих слів не став почуватися чудово?» — замислився він і вийшов. Пішовши вздовж коридору, він згадав оті міські вогні й те, як стояв біля вікна разом із Джоном Мільтоном. Згадав його слова. Дивно, подумалося йому, вони звучать дуже знайомо. Де ж він…

А тоді він згадав. Саме це сказав Тед, розповідаючи про аналогічний досвід біля вікон у пентхаузі Джона Мільтона. У глибині душі він знав, що це не просто збіг.

Хто такий Джон Мільтон? Хто його молодші партнери? На що він перетворюється?

12

У місті почався холодний, безрадісний дощ. Хоча Кевінові на задньому сидінні лімузина було цілком тепло, він здригнувся, коли вони зупинилися на світлофорі, й визирнув на людей, які гасали туди-сюди, переважно заскочені зненацька без парасольок. Хоча в нього були всі підстави для радощів, краплі, які стікали в нього на очах із вітрин і вікон інших машин, здавалися йому схожими на сльози. Він відкинувся назад і заплющив очі аж до будинку.

— Містере Тейлор, — крикнув Філіп, відчинивши йому двері до вестибюля, щойно він вийшов з лімузина. — Вітаю! Я якраз почув випуск новин.

— Дякую, Філіпе.

Він струсив з волосся крижані краплі.

— Б’юсь об заклад, що виграти таку важливу справу приємно. Ваше ім’я, містере Тейлор, знатимуть усі. Ви, певно, дуже цим пишаєтеся.

— Ситуацію ще не вирішено остаточно, — заперечив Кевін. — Я й сам ще трохи приголомшений.

Він попрямував до ліфта.

— І все ж таки виглядає на те, що в містера Мільтона з’явився привід для нової вечірки, еге ж?

— Я б їй не здивувався. Дякую, Філіпе.

Він увійшов до ліфта й натиснув на кнопку «15». Коли ліфт поповз угору, Кевін відкинувся назад, досі відчуваючи дивну суміш емоцій: за його піднесенням ховалася тривога. Щось було не так, просто не так. Він мимоволі почав крутити золотий перстень у себе на мізинці.

Коли двері відчинилися, він вийшов, але одразу зупинився: йому здалося, ніби він почув, як хтось прошепотів його ім’я. Швидко повернувшись ліворуч, він вразився, побачивши Гелен Сколфілд у нічній сорочці. Жінка притулилася спиною до стіни; її великі очі зводили з розуму.

— Гелен!

— Я бачила, як під’їхали ви з Хароном, — прошепотіла вона й озирнулася на свою квартиру. — Часу в мене обмаль. Ще мить — і вона точно побачить, що я зникла.

— Що таке?

— З Міріам станеться те саме, що з Ґлорією Джаффі. Цього разу я відмовилася брати в цьому участь і спробувала попередити вас своєю картиною, але якщо він зробив їй дитину, то вже запізно. Він живитиметься її доброчесністю, висмоктуватиме з неї життя, як вампір смокче кров. Ви маєте знайти спосіб його вбити. Вбийте його, — вимогла вона, зціпивши зуби та стиснувши кулаки. — Інакше у вас залишаться ті два варіанти, які залишилися в Річарда Джаффі. Дякувати Богові, що він був надто совісний для чогось іншого… совість була тільки в Річарда, — у неї затремтіли губи. — Вони всі належать йому. Пол став найстрашнішим. Він — Вельзевул, — додала вона, нахилившись до нього.

Від божевілля в її очах у нього загупало серце.

— Гелен, дозвольте провести вас назад…

— Ні! — позадкувала вона. — Для вас уже запізно, хіба ні? Ви виграли одну з його справ. Ви тепер теж належите йому… йому. Будьте прокляті! Будьте прокляті ви всі!

— Місіс Сколфілд! — крикнула місіс Лонгчемп із дверей квартири. — О Господи! — кинулася вона в коридор. — Прошу вас повернутися всередину.

— Геть від мене!

Гелен підняла руки над головою, готова побити доглядальницю.

— Просто заспокойтеся, місіс Сколфілд. Усе буде гаразд.

— Покликати когось на допомогу? — запитав Кевін. — Подзвонити її лікареві?

— Ні, ні. Все буде добре. Дуже добре,