Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

Проте я не стала обманюватися цим жестом. І його солодкими словами про нашу першу зустріч. Я не розлучниця: не хочу рівнятися на Килину, бути як вона. А тому зловживати добротою чужинця не збираюся.

- Я покину твій дім, щойно знайду якусь роботу. Обіцяю, – попри заперечення серця промовила гордо.

- Анно, ти мене не чуєш? – мені в очі заглянули проникливим поглядом. - Ти залишишся тут, бо так сказав я. А не покинеш мене, бо того забажала Алейна. Тут її слово більше не має жодної влади без мого. Зрозуміла?

Я кивнула. Але тільки тому, що сама не знала, що на це відповісти.

- Сподіваюся, ми справді це питання закрили, – зітхнув чоловік і, побажавши нам вдалої поїздки, зник у справах.

Ейра, як і обіцяла, спустилася до нас згодом. Сама, що добре. Бачити наречену Рейвана мені, чомусь, було незручно. І зараз я як ніколи зраділа, що в нас запланована поїздка до міста. Хоч трохи розвіюся й відволічуся думками.

Їхали ми цього разу не верхи на конях, а всередині розкішного берлина, зсередини оббитого чорним оксамитом. Дорога зайняла всього двадцять хвилин – і весь цей час ми провели мовчки, спостерігаючи за зміною краєвиду за вікном.

Ейра перебувала в хорошому настрої, як і Лідія, яка безупинно охала, щойно в поле її зору потрапляла чергова незвична споруда. А такою була без перебільшень абсолютно кожна, адже в Мефесі чи навіть Сан-Паресі або ж інших містечках зони відчуження просто не можливо було б натрапити на дво-, три- і навіть чотириповерхові будівлі з похилими дахами, терасами, балкончиками.

- Заздрю всім цим людям… е-е-е… і не людям теж, – мрійливо зізналася Лідія, підперши рукою підборіддя. - Все життя милуватися подібною красою, жити в невимовній розкоші, не відмовляти собі в зручностях… Мефес мені тепер здається не більше, ніж помийною ямою.

- Не говори так. Усе-таки, це наш дім, – поглянула поблажливо на дівчину.

- Тепер мій дім тут. Я ні за що не повернуся до того вбогого божевілля, – категоричне.

- Що правда, те правда, – підтримала її Ейра. - Не став мені це на карб, але ваші люди здалися дикунами не гіршими за тих, що населяють Південь. Жодної розсудливості, лише простацька нікчемність.

- Про нас ти такої ж думки? – вирвалося мимоволі.

- Скажу, що не все втрачено, – усміхнулась мені дівчина.

- Про яких дикунів іде мова? – Лідія вчепилася за найменш значуще в цій розмові.

- Про тих, що живуть за Туманним морем, – відповіла я недбало.

- Оу, хтось цікавився світоустроєм? – здивувалася Ейра.

- Вирішила не гаяти задарма часу. Поінформованість посилює відчуття безпеки.

- За це можеш не хвилюватися: мій брат не дозволить, аби з тобою, тобто з вами двома щось сталося.

- Чому? – і знову мій язик працював на випередження голосу розуму.

- Дурне питання. Але якщо ти дійсно не збагнула ще відповіді на нього, можу лише поспівчувати своєму братику.

Я не знала, як мені реагувати на подібні висловлення, саме тому просто змовчала. Бажання продовжувати цю безглузду розмову зникло.

На щастя далі теми були більш нейтральними, бо стосувалися винятково нашої екскурсії. Ми прибули до центральної площі та звідти розпочали свою масштабну прогулянку. Багато ходили й ще більше слухали. З Ейри вийшов, на диво, цікавий оповідач, бо всі свої розповіді вона приправляла справжніми емоціями й інколи власним досвідом.

Першим ділом відвідали затишну кав’ярню – місце, де готували смачні напої з використанням дрібних коричневих зерен і молока, а також випікали різні солодкі смаколики. У приміщенні стояв приємний гіркуватий запах, змішаний з ароматом тіста. За маленькими столиками парами сиділи відвідувачі, що своїми розмовами створювали легкий гул, на фоні якого лунала невимушена інструментальна музика.
Мені таке місце прийшлося до вподоби: в ньому я не відчувала жодної скутості.

Закінчивши ранковий перекус, ми поїхали до будинку моди – найкращого в місті, за словами сестри Рейвана. Наш із Лідією гардероб не надто відповідав тутешній моді, тож ми витратили добрих три години на примірку одягу, взуття й загалом закупи.

Великим відкриттям для мене стало те, що тутешні жінки щодо зовнішнього вигляду мали більше прав, ніж жінки Мефесу. Наприклад, дозволялося носити штани, якщо поверх них надягали довгу туніку; спідниця знизу не обов’язково повинна була спускатися нижче щиколотки, дозволялася довжина значно коротша; оголені руки, плечі та верх грудей не вважалися моветоном; натомість розповсюдженим було носіння тісних корсетів, що зменшували візуально талію, і незручного взуття на високій дивній підошві, яку прозвали підборами. Щось мені подобалося, щось не дуже, але вирізнятися в натовпі не хотілося, тому я з усім мирилася.

Залишивши продавцям кілька важких мішечків золотих (для мене це ледь не стало серцевим ударом, враховуючи попередні життєві витрати), ми продовжили рухатися запланованим Ейрою маршрутом. Наступним побачили Професійний столичний театр – будівлю, схожу на божественний палац, який, здавалося, будували гіганти, а не прості люди. Такого ідеального поєднання моноліту й мармуру я навіть не могла собі уявити. Кожен сантиметр покривали дивні візерунки і зображення чудних тварин, кольорові вікна-картини велично відбивали сонячне світло, кидаючи на землю дивовижні тіні. Широкі сходи, наче застиглий водоспад, підіймалися до центрального входу – високих золотих двостулкових дверей, біля яких нерухомо застигли беземоційні вартові.

- Всередині побуваємо наступного разу: сьогодні час обмежений, – пообіцяла Ейра, перш ніж повести нас далі.

А далі був міський суд, потім іще одна площа, не менша за центральну, тільки встелена бруківкою і всіяна людьми, наче мурахами. Ми завітали також до ювелірної майстерні, не покинувши її, звісна річ, із пустими руками. Відвідали розкішний ресторан, де спробували смачно приготовленого краба (взагалі не знала, що це таке і чи можна його справді їсти). Прогулялися біля мальовничого озера, що сховалося недалечко від площі… Все це безумовно вражало своїми габаритами й стилем, одне здавалося кращим від іншого, на все не вистачало подиву, і я щиро захоплювалася кожним сантиметром міста, що буквально світилося сотнями, навіть тисячами малих і великих ліхтариків. Здавалося, я і справді потрапила до геть іншого світу або взагалі в інші часи. Тут хотілося жити, творити і просто насолоджуватися кожним днем.