Лія Тан - Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан

— Ти ніколи не була, та не будеш до цього готова. — Роздратовано та правдиво відмахнувся чоловік.

— Це не правда! — Різко заперечила жінка поправивши довгі пасма волосся, й почала наближатися пильно заглядаючи в його очі. В її голосі зазвучали відчай та благання. — Ми можемо все повернути. Тепер я готова стати матір’ю. Я народжу тобі дітей. — Зупинилася зовсім поруч. Навіть не моргаючи запевнила. — Стільки скільки ти захочеш. Обіцяю!

Чоловік важко видихнув, та невдоволено відмахнувся.

— Вже пізно, Діано. В мене є жінка, яку я кохаю, і яка вже народила мені сина. Між нами вже нічого бути не може. Тому досить ламати комедію. І припини плести ахінею журналістам. Я не бачив тебе цілий рік... Поясни мені, чому журналісти ставлять мені такі дивні запитання? Коли це ти була зі мною і цікаво де? — Зірвано допитувався Романов.

— Я хочу, повернутися до тебе. — Надто впевнено заявила Діана, наче не чула його слів.

Чоловік хмикнув. Вона його дратує своєю настирливістю. Ця розмова не дасть нічого. Сердило, що колишня десь рознюхала про його появу і швидко цим скористалася. Знову важко видихнув.

— Діано! Це не можливо! Припини псувати мені та Златі життя.

— Я хочу бути з тобою. — Звузивши зіниці вперто кинула Діана.

— Я цього не хочу. — Роздратовано кинув Нестор.

— А я не відступлю. Я все одно буду з тобою. Ця твоя Злата, зайва у нашій сім’ї.

Терпець Романова вривався. З колишньою дружиною домовитися не можливо, продовжувати цю розмову справді більше не варто.

— Діано, ми вже давно не сім’я.

— Ти з цією своєю... Теж не сім’я. Я не віддам тебе їй. Ти все одно будеш зі мною. — Зухвало заявила жінка, труснувши білявими кучерями.

— Діано, схаменися. І дай мені спокій. Та знай, я не повернуся до тебе, нізащо. — Перевів подих, пригрозивши. — Якщо не заспокоїшся, я подам на тебе до суду. — Озлоблено кинув. — Схаменися доки не пізно. — Романов розвернувся й подався на вихід з будинку.

— Ти будеш моїм! Я все для цього зроблю. — В істериці кинула йому в слід Діана.

Чоловік пішов не оглядаючись. Лише роздратувався. Діана знову за своє. Вона, мабуть, не заспокоїться ніколи.

Відкрив очі, глянувши на Злату, яка теж спершись на сидіння дивилася у вікно. Серце в грудях затріпотіло, та страх пожирав зі середини. Він знав, що Діана приїжджала до неї. Про це йому говорили, як Сан Санич, так його начальник безпеки. Навіть в загальному знав суть їхньої розмови, але ж Діана могла наговорити їй всілякої гидоти. Так хотів пригорнути Злату до себе. Не розумів її категоричності та образи. Та розумів й інше, доки вони відверто не порозмовляють, толку не буде. Хоча цю розмову теж розпочати нелегко, Злата надто виснажена. Доведеться зачекати.

Машина в’їхала у двір Галини. Злата сіла рівніше. Тільки-но машина зупинилася, дівчина відразу ж вийшла та подалася до будинку. Миттю вистрибнувши з машини, Нестор подався за нею. Наздогнавши зловив за руку, чим зупинив її.

— Злато! — Пильно заглянув в очі у напівтемряві. Великими очима дівчина дивилася на нього. Ніжно пестив рукою, її тендітну руку. — Досить, ображатися. Я не хочу аби твої батьки, бачили непорозуміння між нами. Як і не хочу аби ти даремно нервувала.

— До чого тут, мої батьки? — Сухо вчепилася дівчина.

— Злато, твої батьки зараз тут, он їх машина стоїть.

Наче не вірила йому, оглянулася. Хотіла забрати свою руку, та Нестор стиснув її міцніше.

— Не варто, мене відштовхувати. — Зірвано попросив, та вмить пригорнув її до себе. Не міг собі в цьому відмовити. Від задоволення прикрив очі. Божеволів від того, що нарешті поруч з нею.

— Відпусти. — Тихо попросила Злата.

Відхилившись заглянув у її очі. В них бачив розпач. Видихнувши, відпустив дівчину з обіймів, та повів до будинку за руку.

У вітальні й справді сиділи батьки з Галиною. Нянька теж сиділа поруч. Хоча Власія на руках тримав Андрій Стоцький.

Романов відчув, як Злата хотіла забрати свою руку, але стиснув її руку міцніше, та привітався. Погляди батьків дівчини, відразу прикипіли до нього.

Власій побачивши матір, втішився. Посміхався, й відразу потягнув до неї рученята. Злата забравши свою руку подалася до малого. Погляд пройшовся по її худющій фігурі, хвилювався за неї, серце обливалося кров’ю. Розумів вона мала право ображатися, знав як вона переживала після трагедії. Від нервів жовна заходили на обличчі. Нестор зупинившись, стояв пильно дивлячись на Злату, яка взявши сина на руки буквально зацілувала його. Посмішка мимоволі торкнулася вуст Нестора. Припинивши цілувати сина, дівчина глянула на нього. Здавалося з хвилину дивилися одне на одного, навіть не моргаючи. Чоловікові здалося, що він дихати припинив, завмерши під цим поглядом.

— Мамо, тату, познайомтеся, це Нестор. — Схвильовано заговорила дівчина оглянувшись на батьків.

Романов, захвилювався ще більше, та все ж підійшов ближче. Стоцький піднявся допомігши встати дружині, яка відразу ж подала руку Несторові, представившись.

— Агнія!

— Дуже приємно! — Промовив своїм красивим баритоном Романов та поцілувавши руку жінки, відпустив.

— Взаємно. — Жінка пильно заглянула в очі Нестора, від чого він почувався не дуже комфортно.

— Андрій! — Сухо кинув Стоцький теж подавши руку чоловікові.

Потиснули один одному руки. Батько дівчини теж напружено дивився на чоловіка, який впевнено промовив.

— Радий нарешті з вами познайомитися офіційно, Андрію Володимировичу.

Стоцький примружившись, пильно глянув на молодого чоловіка, а тоді відверто заявив.

— Поки не можу сказати того ж. — Відпустив руку Нестора, Андрій, додавши. — Хоча якщо ви повернулися в життя моєї доньки зі серйозними намірами..? — Чоловік витримав паузу, по якій холодно додав. — Це міняє ситуацію. І гадаю ви маєте логічне пояснення, тому що відбулося за цей рік?!!

— Тату! — Втрутилася Злата, закликаючи батька припинити.

— Все добре, Злато. — Оглянувся на неї Нестор, а тоді перевівши погляд на її батька, запевнив. — Звичайно, є, Андрію Володимировичу.