Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

не відчував якихось особливих почуттів до майданівців або до беркуту, він просто виконував наказ згори. Він просто військовий, без особистої думки, прав на яку він сам себе позбавив.

У цій історії був один однозначний плюс: я тепер знав, куди поділася баранина.

У нас були проблеми з питною водою і миттям особового складу, але начальство не збиралось їх вирішувати, посилаючись на те, що біля табору є джерело. А нам нічого не залишалось, окрім як використовувати його за призначенням. Милися ми в цьому джерелі водою, температура якої була трохи вище нуля. Замість фена у нас був степовий вітер, що висушував нас за хвилину. Суцільні плюси.

З питвом було не так добре. Вода із джерела жахливо смерділа. Один місцевий, вирішивши справити на нас враження, підвів запальничку до того місця, де йшла вода, але нічого не відбулося.

— Раніше вогонь спалахував, — сказав роздратовано.

Напевно, сірководень або ще якийсь газ виходив разом з водою.

Загалом холодною її пити ще можна було, але якщо вона нагріється, або не дай Бог чай з неї приготувати… можна одразу виливати, пити неможливо, аж до нудоти.

До нас у табір приїхав священик і освятив наші танки. Напевно, я повинен був при цій процедурі щось відчути… я, власне, і відчув — повну абсурдність того, що відбувається. Цього ж дня нам роздали медпакети. Вперше тримаючи в руці цю упаковку розміром з кулак, не міг натішитися. Це немов би добре, про нас піклуються. Ось тільки дата виробництва 1972 рік. Ну, якщо в мені зроблять дірку з кулак, можна спробувати заткнути її цим пакетом. Авось допоможе.

Ось це «авось» було девізом нашої армії. Не закручується гайка до кінця? Авось і так піде. Не дістає рука, щоб герметиком патрубок змастити? Авось згодиться. А потім по дорозі у машин катки відлітають, пальне тече, тощо.

Більше в таборі нічого цікавого не відбувалося. Хтось втрачав магазини з патронами, а потім крав у когось, щоб відшкодувати втрату, а ті крали далі, а ті далі… Ще в одного з наших танчиків двигун зловив клин. Але цю проблему ми вирішили — нам привезли новий двигун, і в польових умовах ми поміняли в БМД двигало. У моєї машини коробка передач вкрай збожеволіла. Передачі не хотіли включатись, а якщо включалися, то їх у будь-який момент могло вибити. Тоді машина різко гальмувала, що було дуже небезпечно, особливо коли на броні сидить екіпаж.

Навколишній антураж та зусилля нашого командування створили для нас умови досить насиченого місяця, проведеного на узбережжі Азовського моря. Ми пройшли курс виживання в несприятливих умовах, курси полювання на дичину, курс правильного реагування на весь спектр наказів керівництва в польових умовах (від дебільних до справді важливих), навіть на бойових машинках покаталися. Але персонально для мене, ці без сумніву цікаві заходи були затьмарені гайморитом, що знову розігрався. Мені з температурою й головним болем доводилося чергувати в мороз, митись у крижаному джерелі, займатися заготівлею дрів і подібними побутовими речами, які в нормальному стані не викликають особливих проблем.

А потім — знову команда вирушати. На той час моїй машині зовсім стало зле, і її довелося заводити зі штовхача, щоб стати в колону.

У машині, крім мене, нікого не було. Через постійні поломки і накопичені хронічні технічні проблеми я постійно відставав. Унаслідок цього я виявився не просто в кінці… увесь підрозділ від’їхав далеко вперед, а я залишився посеред поля з поламаною машиною, яка не заводилася. Добре, що повз мене проїжджав такий же невдаха, який зумів оживити свого монстра. Я попросив допомогти завести мене. Кинув до них трос, і зі штовхача моя БМД знову запрацювала. Потихеньку, на другій передачі, з горем навпіл я доїхав до станції завантаження. Довга дорога в дюнах…

На під’їзді до своїх мені ткнули пальцем, куди потрібно стати. Машина була в передсмертному стані, нею було дуже складно керувати, але в жодному разі не можна було знову заглохнути. Тому намагаючись запаркуватися, не маючи інших варіантів, я з’їхав з дороги і проїхав п’ять метрів по полю. На що одразу ж істерично відреагував товстенький Замполіт, який ніколи не втрачав можливості мене зачепити. Цей ходячий утилізатор пива діставав мене і на станції завантаження в Меліоративному, і в таборі біля Азовського моря, будучи впевненим, що я симулянт і «волинщик», а радше відіграючись за те, що я колись давно відмовився спонсорувати його алкозалежність. Почав кричати на мене й ображати. Я ніяк не відреагував, був втомлений, і мені взагалі на все було наплювати: був просто щасливий, що зміг доїхати.

Але майор не заспокоївся. Коли я стояв у самому центрі майданчика, де розмістився наш батальйон, товстенький Замполіт, проходячи повз, знову зачепив мене й образив. Точка кипіння була пройдена.

— Товаришу майоре, якщо ви хочете розмовляти в подібному тоні зі мною, тоді зніміть погони і давайте відійдемо в лісопосадку, поговоримо.

Він стояв метрів за три від мене, розвернувся і почав йти. Це викликало посмішку і навіть сміх у десятків солдатів, які за цим спостерігали. Щоб хоч якось проявити свій характер, йдучи, він щось крикнув мені, але я не розібрав.

— Куди ж ви йдете, товаришу майоре! Я ж не чую, що ви мені говорите, — говорив я вже з неприхованим глузуванням, а він все віддалявся і віддалявся.

Доки не стемніло, вирішив зайнятися машиною, щоб налаштувати хоча б одну передачу, якби це не вийшло, я б просто не зміг завантажитись на ешелон. Але за допомогою зампотеха одного з підрозділів третього батальйону, який чомусь їхав з нами, у мене це вийшло, і я сумлінно ліг спати. На щастя, найхолодніші дні були позаду. У той день, восьмого квітня, пройшов рівно місяць, як ми виїхали з бригади.

Коли прокинувся, навколо вже нікого не було. Що за чорт, коли лягав спати, навколо мене було три десятки бойових машин і купа народу, а тепер нікого. Я стрибнув на землю і відбіг сто метрів у бік дороги, звідки було чути звуки двигунів. Батальйон вже завантажувався на платформу, а я все проспав. Оперативно завів машину, на першій передачі наздогнав колону, знайшов свою роту, встав на своє місце і… чекав. Чекав, похропуючи, до п’ятої ранку. Виявляється, ми ще не завантажувалися, а просто під’їхали до шляхів.

Мене розбудили звуки двигунів. Нарешті дали добро на завантаження. Через кілька годин всі машини стояли зашвартовані на платформах, ну а нас за традицією не пускали у вагони щеблизько п’яти годин. Чекав ще