Генрі Девід Торо - Волден, або Життя в лісах

кожен десь п'ять дюймів завдовжки; у зеленій воді вони сяяли глибокою бронзою, часто піднімаючись на поверхню й лишаючи на ній слід, а інколи й бульбашки. Мені здавалося, що я не прозорою бездонною водою пливу, де відбиваються хмари, а повітрям, ніби в повітряній кулі, тож і риби не плавають, а літають чи ширяють, як зграйка птахів; вони шугали справа і зліва одразу піді мною, розгорнувши плавці, наче вітрила. У ставку було чимало таких зграйок, що явно вирішили скористатися коротким відтинком часу, перш ніж зима затягне їм широке небо крижаними віконницями, і від їхнього руху плесо подекуди мало такий вигляд, ніби його торкнувся легкий вітерець чи кілька крапель дощу. Коли я наближався необережно й лякав їх, вони хлюпотіли та брижили поверхню хвостами, ніби хтось ляпнув по воді розложистою гілкою, а тоді вмить зникали в глибинах. Потім здійнявся вітер, туман згустився й розгулялися хвилі, і тоді окуні почали визирати з води, підіймаючись у повітря на половину своєї довжини: на плесі одночасно виткнулося зі сто чорних цяток по три дюйми завдовжки. Одного року я побачив такі плямочки на поверхні пізньої пори, аж 5 грудня, і вирішивши, що ось-ось вперіщить злива — повітря-бо було затуманене, — я наліг на весла і прудко помчав додому; здавалося, що дощ посилюється, хоча я крапель і не відчував, тільки передчував, що промокну як хлющ. Аж раптом брижі зникли, адже спричиняли їх окуні, а звук моїх весел загнав їх назад у глибини — я тільки й устиг побачити, як зграйки зникають удалині; тож я того дня не змок.

Один старий, який часто навідував цей ставок шістдесят років тому, коли тут завжди стояли сутінки від тіні дерев, розповідав, що в ті дні тут кишіли качки й інша водяна птиця, а в небі ширяло багато орлів. Він приходив сюди порибалити у старій довбанці, яку знайшов на березі. Човен цей зробили з двох видовбаних соснових колод, скріплених між собою й обрізаних на кінцях, так що ніс і корма були квадратні. Стернувати було незручно, але човен цей слугував йому вірою і правдою багато років, перш ніж почав пропускати воду й, імовірно, пішов на дно. Чоловік не знав, кому належав той човен; він належав ставку. Старий виготовив канат для якоря, зв'язавши між собою паски ліщинової кори. Один старий гончар, який жив неподалік від ставка ще до революції, розказував, що на дні лежить залізна скриня — він, мовляв, бачив її на власні очі. Інколи та скриня підпливала до берега, але варто було до неї наблизитися, як вона поверталася на глибину і зникала. Мене втішила оповідка про стару довбанку, що прийшла на зміну схожому, але значно вишуканішому індіанському човнику; можливо, спершу цей човен був деревом на березі, а потім впав у воду і протягом цілого покоління плавав собі плесом: належнішого човна для озера годі й шукати. Пам'ятаю, коли я вперше зазирнув у ставок, на дні можна було розгледіти великі стовбури, що їх чи то повалив вітер, чи то облишили, спиляні, на кризі, коли ліс був дешевший; тепер вони майже зникли.

Коли я вперше спустився на воду Волденського ставка, його звідусіль обступали густі високі соснові й дубові ліси, а по затоках дикий виноград обплітав дерева над водою й утворював арки, під якими можна було пройти човном. Пагорби на берегах були такі стрімкі, а дерева на них такі високі, що, коли дивитися із західного берега, озеро видавалося амфітеатром для якогось лісового спектаклю. Замолоду я не одну годину влітку провів, випливши на середину плеса й віддавшись на волю вітрів — я лежав навзнак у човні й снив наяву, доки не приходив до тями від того, що човен торкався піску; тоді я підводився подивитися, на який берег привела мене доля; у ті дні неробство було наймилішою й найкориснішою справою. Чимало ранків я провів на такий манір, витрачаючи на ставку найціннішу частину дня; адже я був багатий — як не грошима, то сонячними годинами й літніми днями, і їх витрачав щедро; я не жалкую, що не присвятив більше тих днів майстерням чи вчительському столу. Але відколи я полишив ті береги, бабаки ще більше їх сплюндрували, тож іще багато років ніхто не зможе пройтися поміж лісових колон, за якими де-не-де прозирає вода. Пробачте моїй музі, якщо тут вона і змовкне. Чи ж може співати пташка, коли зрізано її гай?

А◦тепер і колоди на дні, і стара довбанка, й темні ліси навколо — все зникло, а селяни, які навіть не знають, де той ставок, замість ходити до нього скупатися і напитися, збираються протягнути його води — які мали◦би бути не менш священними, ніж Ганг — трубами в село. Щоб мити посуд! Щоб отримати Волденський ставок, просто повернувши ручку чи смикнувши за мотузок! Пекельний залізний кінь, від чийого пронизливого іржання не сховатися ніде в місті, скаламутив своїми копитами Кипуче джерело й вирізав усі ліси на волденських берегах; Троянський кінь із тисячею душ у череві, дар користолюбних греків! Де ж захисник цих земель, Мор із Мор-Голу, що зустрівся б із ним у нашім Глибокім Яру і ввігнав спис помсти між ребра цьому розжирілому дармоїду?

Попри все, з усіх краєвидів, які я знав, можливо, саме Волден найгідніше витримує випробування часом і найкраще береже свою чистоту. Багатьох людей порівнювано з ним, і не всі заслуговують на таку честь. Нехай бабаки сплюндрували спершу один берег, а потім і другий, нехай ірландці забудували береги своїми стайнями, нехай залізниця зазіхає на його кордони, а кригорізи знімають його вершки, сам ставок не змінився: він повний тієї ж води, якої торкнувся колись мій юний погляд; всі зміни — в мені самому. А◦ставок хай◦би скільки ішов брижами, а не доробився до жодної постійної зморшки. Він вічно молодий, і я так само, як у давнину, можу дивитися, як шугає до плеса ластівка, щоб підхопити комаху з поверхні. Сьогодні мене знову вразила думка, така несподівана, ніби я й не споглядав ставок протягом понад двадцяти років майже цілоденно: овва, та це ж Волден, той самий лісовий ставок, що його я знайшов стільки років тому; там, де минулої зими вирубали ліс, уже проростає новий, такий само спраглий життя; плесом ширяють ті ж думки, що й тоді; ставок і далі дарує рідкісну втіху і щастя собі та своєму Творцеві — й може дарувати її мені. Це — плід діянь сміливця, що немає в нім підступу[213]! Це