Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

побігли вгору сходами та вскочили до вагона тієї миті, коли під арками вокзалу пролунало останнє попередження про відправлення поїзда. Станційний службовець зачинив двері їхнього вагона, й локомотив, засвистівши, рушив з місця. Довжезний потяг від’їжджав від станції, набираючи швидкість, і нарешті вирвався на ранкове сонце. З відчиненого вікна їм в обличчя віяв літній вітер, куйовдячи волосся дівчини.

— Усе купе наше, — сказав Гастінґс.

Вона сиділа біля вікна. Її широко розплющені очі сяяли, губи ледь-ледь розтулилися. Вітер здув з неї капелюшка, напнувши стрічку на підборідді. Швидким порухом вона розв’язала стрічку та, витягнувши з капелюшка шпильку, поклала його на сидіння навпроти. Потяг мчав уперед.

Щоки дівчини порожевіли. З кожним подмухом вітру її груди високо здіймалися. Дерева, будинки, пасовища летіли повз них, розділені вервечкою телеграфних стовпів.

— Швидше! Швидше! — кричала вона.

Він не зводив з неї погляду, проте її блакитні, наче погідне небо, очі немов впилися у щось вдалині — щось, що ніяк не наближалося і трималось від них на відстані. Чи був то обрій, розсічений похмурою фортецею на схилі або хрестом сільської церкви? Чи був то літній місяць, схожий на примару, що пливе крізь блакить угорі?

— Швидше! Швидше! — кричала вона.

Її розтулені губи горіли багрянцем. Вагон трясся і дрижав, поля пролітали повз, неначе зелені потоки. Він сповнився захватом, відчуваючи гарячкове хвилювання.

— Дивись! — крикнула вона й схопила його за руку, тягнучи до вікна. — Визирни разом зі мною!

Він тільки побачив, як зворухнулись її губи: голос потонув у стукоті коліс потяга, що мчав естакадою, його рука стисла її долоню, і він схилився над підвіконням. Вітер свистів у нього у вухах.

— Не висовуйся так далеко, Валентино, обережніше! — застеріг дівчину Гастінґс.

Під ними у просвітах естакади то виринала, то зникала з виду широка річка, а потім потяг помчав через найсвіжіше з усіх зелених полів. Навколо них ревів вітер. Дівчина висунулась з вікна ще далі, і він схопив її за талію з криком «Не так далеко!», але вона лише повторювала своє:

— Швидше! Швидше! Геть з цього міста, геть з цієї землі! Швидше! Швидше! Геть з цього світу!

— Що ти там кажеш? — спитав він, проте його голос надламався, а вітер загнав слова назад до горлянки.

Але вона почула його. Відвернувшись від вікна, дівчина поглянула спочатку вниз на його руку, а потім підвела до нього очі. Вагон трясся, вікна дрижали. Тепер вони проминали ліс, сонце підпалювало вологі стовбури дерев швидкими сполохами вогню. Він поглянув у її стривожені очі, притягнув до себе, поцілував у розтулені губи й почув гіркий, сповнений безнадії скрик:

— Не треба! Не треба!

Однак він міцно пригортав її біля себе, шепочучи слова щирого кохання та пристрасті. Коли вона, ридаючи, промовила: «Не треба, не треба, я обіцяла! Ти мусиш знати, що я… я негідна…», ці слова не мали жодного значення для його чистого серця — ні тоді, ні будь-коли після. Зрештою її голос стих, вона припала головою до його грудей. Він сперся на підвіконня, пружний вітер ревів у його вухах, а серце було сповнене щасливого сум’яття. Потяг виїхав з лісу, сонце вигулькнуло з-за дерев, знову сповнюючи землю світлом і теплом. Дівчина глянула у вікно. А потім почала говорити. Її голос був настільки тихим, що йому довелося схилитись до неї, аби почути.

— Я не можу зректися тебе. Я занадто слабка. Ти вже давно заволодів мною — моїм серцем і душею. Я порушила обіцянку, яку дала людині, що довіряла мені, проте я сказала тобі все. То чи важить щось інше?

Його зворушила її щирість.

— Візьми мене із собою чи прожени геть, — знову заговорила вона. — Усе інше байдуже. Тепер ти можеш вбити мене одним словом і, мабуть, легше буде померти, ніж пережити настільки велике щастя.

Він узяв її за руки.

— Тс-с-с… Про що ти говориш? Поглянь! Поглянь на сонячне світло, на поля, на струмки. Ми будемо неймовірно щасливі у цьому яскравому світі.

Вона обернулась обличчям до сонця. Світ і справді виглядав дуже яскравим з вікна вагона. Тремтячи від щастя, вона видихнула:

— То це і є світ? Тоді я ніколи його не знала.

— Я теж, хай простять мене небеса, — прошепотів він.

І наша добра Пресвята Богородиця пробачила їх обох.

Рю Барé

Хто в найтаємніше спроможний зазирнути,

Той не шукає втіх і не боїться скрути:

Якщо добро і зло — минущі, то байдуже,

Слабим чи лікарем тобі судилось бути[136].

Омар Хайям

Ні аромати моря,

Ані троянди стебел

Запах не варті горя:

Я без тебе.

Млявої лілії тління,

Хвилею сум гребе.

Я у полоні видіння

Тебе й себе.

Лиш це у світ виклика

Зачарування:

Твій лик, вуста, твоя рука

Й моє жадання.

Теодор Вратислав

І

Одного ранку в академії Жульєна хтось із студентів сказав Селбі:

— Дивись, он то Фоксгол Кліфорд, — і вказав пензлем на юнака, що сидів біля мольберта й нічого не робив.

Селбі, сором’язливий та знервований, підійшов до нього і промовив:

— Мене звати Селбі, я щойно приїхав до Парижа… і приніс рекомендаційного листа…

Його голос потонув у гуркоті мольберта, який раптом упав. Власник мольберта негайно накинувся на сусіда, і протягом якогось часу шум бійки ширився студіями месьє Буланжи та Лефевра, згодом вилившись у сутичку на сходах ззовні. Селбі, що хвилювався з приводу того, як його приймуть інші студенти, поглянув на Кліфорда, який незворушно спостерігав за битвою.

— Тут трохи гамірно, — зауважив Кліфорд, — але тобі сподобаються ці хлопці, коли ти познайомишся з ними ближче.

Його невимушена поведінка викликала у Селбі захват. Потім Кліфорд відрекомендував його дюжині студентів дюжини національностей з простотою, що вразила Селбі до глибини душі. Хтось із них відреагував досить приязно, хтось стриманіше. Навіть пихата істота, що обіймала посаду старости, зволила звернутися до нього:

— Друже, у людини, яка розмовляє французькою настільки досконало, як ти, і яка до того ж доводиться другом месьє Кліфорду, не буде жодних проблем у цій студії. Ти, звісно, розпалюватимеш піч, допоки не прийде наступний новенький?

— Звісно.

— І ти не проти висівок[137]?

— Ні, — відповів Селбі, який насправді ненавидів їх.

Вражений Кліфорд надягнув капелюха, промовивши:

— Уже видно, що ти багато чого