Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

Провадили організаційну і політичну роботу... Та хіба все це розкажеш у двох словах? Я Ще перебуваю під впливом твого раптового приходу. Де ти..,, ночуєш де? — перериваючи розмову, спитала вона.

— Тут... у товариша.

Бунчук зам'явся, сказав неправду; всі ночі проводив він на" помешканні штабу Сіверса.

— Ти сьогодні ж перейдеш до нас. Пам'ятаєш, де я мешкаю? Ти провожав мене колись.

— Найду. Але... чи не поклопочу я твою родину?

— Покинь, нікого ти не поклопочеш, і взагалі про це не

говори. ;і

Увечорі Бунчук, забравши свої манатки, що вміщалися в просторій салдатській торбі, прийшов на той завулок край міста, де жила Ганна. На порозі невеличкого цегляного флігеля його зустріла старенька. Обличчя її неясно нагадувало Ганну. Той же синясто-чорний блиск очей, трохи зігнутий ніс, тільки шкіра зморщена і земляста, та провалений рот лякає старістю.

— Ви — Бунчук? — спитала вона%

— Так.

— Прохаю вас, проходьте. Дочка говорила мені про вас.

Вона провела Бунчука до маленької кімнати, показала,

куди покласти речі, ревматично зведеним пальцем повела навколо.

— Тут ви вже житимете. Ліжко це вам, добродію.

Вона говорила з помітним єврейським акцентом, не зовсім чисто. Крім неї, в хаті був невеличкий підліток,—дівчинка, недолужна і така ж, як Ганна,. глибокоока.

Ганна прийшла трохи згодом. Вона внесла з собою шум і жвавість.

— У нас нікого не було? Бунчук не приходив?

Мати відповіла їй щось рідною мовою, і Ганна твердою пливучою* ходою підійшла до дверей.

— До тебе можна?

— Еге ж.

Бунчук, підвівшися з стільця, пішов їй назустріч.

— Ну, як? Влаштувався?

Вона задоволеним, смішливим поглядом оглянула його, спитала:

— Ти щонебудь їв? Ходімо туди.

За рукав гімнастібки ввела його до першої кімнати, сказала:

— Це, мамо, мій товариш, — і посміхнулася. — Ви його не кривдіть.

— Ну, що ти, хіба можна таке? Він — наш гість.

Вночі по Ростову, немов стручки визрілої акації, тріскалися постріли. Деколи горлав кулемет, потім усе Стихало. І ніч, пишна, чорна, лютнева ніч, знову тишею повивала вулиці. Бунчук і Ганна довго сиділи в його суворо чистій кімнатці.

— Тут ми з сестричкою жили, — говорила Ганна. — Бачиш, як у нас скромно. Як у чорниць. Ні дешевих картин, ні фотографій, нічого такого, що личило б мені, як гімназистці.

— З чого ви жили? — в розмові спитав Бунчук.

І Ганна не без внутрішньої гордости відповіла: .

— Я працювала на Асмолівській фабриці і давала лекції.

— А тепер?

— Мама шиє. їм удвох мало треба.

Бунчук оповідав подробиці захоплення Новочеркаську, пр© бої під Звіревим і Кам'янською. Ганна ділилася вражіннями бід роботи в Луганському і Таганрозі. Об одинадцятій, тільки но мати погасила в себе світло, вона пішла.

XX.

/

У березні Бунчука послали на роботу до революційного суду при Донському ревкомі. Високий, тьмяноокий, зіссаний від роботи і безсонних ночей голова відвів його до вікна своєї кімнати, сказав, погладжуючи ручного годинника (він спішив на засідання):

— З якого року в партії? Ага, путньо. Так ось ти будеш у нас за коменданта. Минулої ночі ми вирядили до "штабу Духоніна" свого коменданта... За хабара. Був формений садист, дешпетник, наволоч,—таких нам не треба. Ця робота брудна, але треба і в ній зберегти ціленькою свідомість своєї відповідальносте перед партією, і ти тільки зрозумій мене, цк треба... — натиснув він на цю фразу: — людяність зберегти. Ми з необхідносте фізично знищуємо контрреволюціонерів, але робити з цього цирк неможна. Ти розумієш мене? Ну, й добре. Іди приймай справи.

Цієї ж ночі Бунчук з командою червоноґвардійців з шістнадцяти чоловіка розстріляв опівночі за містом, на третій верстві, п'ятьох присуджених до розстрілу. З них було двоє козаків Гнилівської станиці, інші — мешканці Ростова.

— Майже щодня опівночі вивозили за місто'вантажним автомобілем засуджених, похапцем копали їм ями, при чому брали в цім участь і смертники і частина червоноґвардійців. Бунчук шикував червоноґвардійців, пускав чавунно-глухі слова: ' — *

— На ворогів революції... — і змахував наганом: — Паль!

За тиждень він висох і почорнів, ніби землею взявся. Проваллям зяли очі, повіки, нервово мигаючи, не покривали їх голодного і тужного виблиску. Ганна бачила його тільки вночі. Вона працювала в ревкомі, приходила додому пізно, але завжди чекала, коли знайомим уривчастим стуком у вікно, сповістить він про свій прихід.

Одного разу Бунчук повернувся, як і завжди, по півночі. Ганна відчинила йому двері, спитала:

— Вечерятимеш?

Бунчук не відповів, п'яно хитаючись, пройшов до своєї кімнати і, як був у шинелі, чоботях і шапці, повалився на ліжко. Ганна підійшла до нього, заглянула в обличчя: очі його були липко заплющені, на вискалених щільних зубах іскрилася слина, рідке, виваляне від тифу волосся лежало на лобі мокрим жмутом.

Вона присіла поруч, жаль і біль когтили їй серце. Спитала пошепки:

— Тобі важко, Ільку?

Він стиснув її руку, заскрипів зубами, відвернувся до стінки. Так і заснув, не сказавши й слова, а уві сні щось невиразно й жалісливо мурмотів, намагався1 скочити. Вона з жахом помітила і здригнулася від безсвідомного страху: він спав, з напівзаплющеними, зведеними під.лоба очима,, з-під повік запалена виблискувала жовтавість опуклих білків.

— Піди звідти, — прохала вона його вранці. — Іди краще на фронт. Ти перевівся, Ільку. Згинеш ти на цій роботі.

— Замовчи! — вигукнув він, блимаючи побілілими від люті очима.

— Не кричи. Я образила тебе?

Бунчук погас якось зразу, немов би криком виплеснув накопичену в грудях лютість. Втомлено розглядаючи свої долоні, сказав: