Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

постамент. Кого? Ви самі здогадуєтеся. Віз його недбало. Хіба йому до постаменту? Фейлетончики в голові. А постамент з гіпсу. Не дивно, що одна нога й надкололася. Віддати б у ремонт, на реставрацію. Та де там. Так поставив, а щоб не було видно, прикрив квітами. Постамент дуже гарний, на повний зріст: маршальський китель, на грудях всі нагороди вибито, штани не в чоботях, навипуск, в руках люлька. Надколота нога відвалюється з кожним днем, поки не відкололася зовсім. А тут перевірка: як редакція живе, який в неї дух? Відколоту ногу не притулиш. І він, сволоч, знаєте, що придумав? А ось що. Взяв мотузку і затягнув на шию. Не собі, ви мене розумієте. Затягнув зашморг і посунув постамент у комірчину. Впхнув і зачинив. Я сам ту мотузку бачив. Комірчина в пилюзі, в павуках. Я, звичайно, його допитував: кого, гаде, повісив?

— А що з ним сталося?

— З ким?

— З завредакцією?

— Я думав, що ви про постамент. Постамент реставрували. А субчика посадили. Не шльопнули, ні. Він попав у психіатричну.

Воксанка відчахнулася, і я побіг її наздоганяти. Вона сховалася за дощатим тином.

— Ти чого?

— А де те страшило? — вона вибалушила свої очі, згорбилася, затіпала руками, затрусила ногами, — перекривила Картуза.

— Чого ж він страшило?

— В нього руки і ноги отако-о-о… Як на вітрі. І що він хотів? Про що так довго казав?

— Щоб тебе лякати.

— Він бабай? Ховаймося! — І чалапнула просто в болото.

Попід стадіоном — як прорубана стежка. Всі шофери чомусь гадають, що тією стежкою можна перебратися на сусідню вулицю, мчать стрімголов, а тут глухий кут. Шофери лаються. Стежка вузька і вщент заболочена.

Розхлябана хвіртка скрипить не своїм голосом, і ми на стадіоні. Навколо дерева позросталися кронами. У нашому місті чимало таких гарних і затишних куточків.

Тільки-но ми вибралися на доріжку:

— То ти прийшла? — це дідусь-сторож і стадіонний робітник.

— Прийшла.

— А що треба сказати? — питається він, припасовуючи довгу кишку до крана.

— Добрий день!

— А я гадав, що ти його згубила. Здорова рости! — довгі вуса сміються, як коти. — Будеш мені допомагати? Бач, що негода наробила.

— А що мені помагати?

— Спочатку скажи, як ти називаєшся?

Воксанку це запитання дратує. Дідусь запитує її одне й те ж удесяте, а тому вона сердиться і відказує:

— Ніяк.

— Добре. Я тебе так і називатиму — Ніяк. Скажи мені, Ніяк, як ти снідала? По очах бачу: вередувала. А ще хочеш мені допомагати. Де ж у тебе візьметься сила? Якщо ти будеш комизитися, не захочеш їсти, я скажу твоєму батькові: виливай їй на голову!

Вона бокує, нахиляє голову, ніби дідусь збирається насадити на неї миску з борщем.

— Я не Ніяк.

— А хто ж ти?

— Воксанка!

— Оксанка… А я забувся. Все одно, якщо будеш погано їсти, батько виливатиме на голову!

— Я добре їла.

Дідусь відкрутив край і дозволив малій узятися за кран рукою. Струмувала вода. Мили городошний майданчик. Струмінь цвів веселкою, і веселкові бризки, гаснучи, шипіли.

— От і все, — сказав дідусь.

— Я ще хочу… Давай мити скрізь!

— Завтра.

— Я добре їстиму і буду сильна-сильна.

Дідусь згортає удава-кишку, бере її на плечі. Воксанка махає йому рукою. Він обертається і теж прощається з нею.

— Дивись, капає! Цюрком! Треба закрутити, — її пориває до крана. Вона з усієї сили повертає коліщатко. З крана й не капне. Витирає об поли руки — зробила роботу.

Стадіон — воля. Але на зелене футбольне поле нікого не пускають. Є ще одне, втрамбоване піском. Тут можна робити що завгодно, можна бити навіть залізним м’ячем. Походжаємо собі.

Перед нами за дротяними сітками волейбольні й баскетбольні поля. Там порпається якась жінка.

— Що ти робиш? — питається в неї Воксанка.

— Підмела і посипаю піском, — відказує жінка. Вона у спортформі — синіх штанях і синій блузі.

— Нащо підмела і посипаєш?

— Прийдуть грати, то щоб було сухо, — вона черпає пісок лопаткою і розсіює.

— І я прийду? — знову питається Воксанка.

— Іди, я вже скінчила.

Розчиняються сітчасті двері. Жінка присідає, розставляє руки, а Воксанка прошмигує стрілою. Сплеск у долоні. Жінка вдає, що ніяк не може впіймати малу. Раптом дужі руки ловлять її, підносять угору.

— Не так!

— А як?

— На шию, як татко! — вона вмощується в неї на шиї. І вдвох вони витинають:

Якби такі ніжки мала, То я б ними чеберяла. Як той зайчик!

— Де ти там? Твої спортсмени йдуть! — гукають жінку-тренера.

Але вона не може натішитися Воксанкою.

— Пам’ятаєш, як я возила тебе взимку на санчатах?

— Пам’ятаю.

— Тато тобі ковзани вже купив?

— Купить.

— Скажи, нехай купує. Я тебе навчу кататися… А ти пам’ятаєш, як вимазюкалася у фарбу?

— Більше не буду…

Жінка-тренер цілує її, дає свиснути свистком, який у неї на шиї, хапає мітли, лопату. Мала кидається її наздоганяти.

— Вона мене покинула?

Крім чорного ходу — хвіртки, стадіон має три брами. Брами чавунні, на них величезні колодки.

Хлопці-спортсмени плигають на стадіон через загорожу, а дівчата чекають, поки їм відчинять.

Хто б’є м’яча, кого ставлять на лінійку, довга колона вчиться марширувати.

Воксанка водить очима, вагається, до