Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

class="book">— Вадим Зотикович погрожував. І Андрій погрожував. Уб'ю, заріжу. Голову відірву.

— Часто таке бувало?

— Увечері бувало. Ввечері…

— Щовечора?

— Щовечора, щовечора, — переконано говорила старенька. — Й уранці також бувало, й удень бувало… Завжди бувало. Не вищі столу були, а вже билися.

— Зрозуміло. Спасибі.

— Що «спасибі»? У мене троє внуків. Тільки ходити навчилися, вже б'ються.

— Так-так! — усміхнувся Салтиков. — Айша Давидівна, ще одне запитання.

— Запитуй скільки хочеш. На всі відповім, — запевнила старенька, кліпаючи чорними кошлатими віями.

— Останнім часом перед убивством не зустрічалися вам у домі Попова які-небудь незнайомі люди?

— Був, був, був… Зотиковича, значить, у суботу вбили… А перед цим, у четвер, прийшла я прибирати й чула з кімнати Андрія, як Зотикович у себе з чоловіком розмовляє. А потім вони вийшли. Я на терасі була. Обидва вийшли. Чоловік нестарий. Може, черкес, може — осетин. Худий. Із золотим зубом.

— Де зуб? — квапливо спитав Салтиков.

— У роті. В роті…

Салтиков зморщився:

— Я не про це. Вгорі, внизу… Справа, зліва.

Старенька замислилася:

— Не пам'ятаю.

— Про що розмова була?

— Я не прислухалася… Підмітала я. Здається, чоловік про щось просив. А Зотикович голосно відповів, що це дорого буде коштувати. Великі гроші будуть потрібні…

— На терасі вони нічого не говорили?

— Ні. Худий сказав мені: «Здрастуйте». А Зотикович: «Тітонько Айша, я пішов».

5

Салтиков захворів. Його скрутило в робочому кабінеті. Лікар з «швидкої допомоги», яка добре знала начальника карного розшуку, визначила діагноз — загострення виразки — й сказала, що конче потрібна госпіталізація. Салтиков, звичайно, відмовився лягати в лікарню. Дивився мутно, вперто повторював:

— Все минеться… Я знаю краще.

Лікар була сива жінка з сухими довгими пальцями. Говорила старанно, клацаючи вставними зубами, як ножицями:

— Так не можна, товаришу Сал-тиков. Ви людина дер-жав-на.

— Сам знаю, який я! — не дуже ввічливо відповідав Салтиков. — Мені полежати треба годинку… Годинку, й усе!

— Берегти здоров'я тре-ба. Ви не хлопчик.

— Знаю, знаю, — морщився Салтиков.

Незадоволено покрутивши головою і знизавши плечима, лікар поступилася.

… Салтикова привезли додому на службовій машині. Того ж дня його провідав Каїров.

Начальник карного розшуку сидів на ліжку в чорних сатинових трусах і морському тільнику, прикривши ноги ватяною, з клаптиків, ковдрою. Зі спинки стільця звішувалися піджак і штани. Сонце, що попадало крізь шибку, блищало на маленькій блясі ременя, зробленої у формі серця.

— Я вранці неодмінно буду, Мірзо Івановичу. Слово тверде. Я цю Шелепньову на дев'яту п'ятнадцять викликав… Я до неї підхід знайду. Вона від мене нічого не сховає.

— Гаразд, гаразд, — сказав Каїров. — Про Шелепньову зараз не думай. Тобі, товаришу Салтиков, треба підлікуватися. Грунтовно. А отже, треба подумати про своє здоров'я. Шелепньову в крайньому разі я візьму на себе. І взагалі, в лист Глотова не вірю. Чи не написав його сам Андрій Зотикович Попов?

— Попов?

Каїров розвів руками:

— Ні, я не стверджую. Я думаю так… Припустимо, Глотов убив Вадима Попова. Навіщо йому признаватися в злочині братові вбитого? Навіщо залишати серйозний доказ? Простіше поїхати потайки. Шукай вітра в полі.

— Потрібно ждати висновку фахівців-графологів, — підтягнувши ковдру, сказав Салтиков. — Раптом Глотов псих. Од психа можна ждати будь-яких вчинків.

— До речі, треба з'ясувати, чи не перебуває він на обліку в психіатрів, — нагадав Каїров. По паузі сказав: — Якщо лист підроблено, то й дитині ясно, що тільки вбивця зацікавлений у тому, щоб підставити слідству Глотова.

— Правильно, — кивнув Салтиков, однак тут же зауважив: — З іншого боку, невже вбивця такий дурний, що нездатен міркувати так само, як ми.

— Ні. Він не дурний. Він розуміє, що така версія спаде нам на думку. Та версію треба перевірити. А на перевірку потрібний час. Отже, він хоче виграти час. Який?

Салтиков потер підборіддя, на якому виступала руда щетина, подався уперед так, що панцирна сітка під ним скрипнула. Сказав:

— Треба посилити нагляд у готелі.

— З цим теж треба бути надзвичайно обережними. А раптом він відчує, що нагляд є. Як тоді бути?

6

Фотомайстерня А. З. Попова містилася біля входу на базар. Це була фанерна будка, втиснута між палаткою і приймальним пунктом вторинної сировини, біля якого запряжений у візок віслюк байдуже жував сіно. Слабкий вітер ліниво розгойдував картонний щит, що звисав з дерева. На картоні в кілька рядів були наклеєні фотографії, деякі з них привертали увагу блакитним небом і зеленими деревами, недбало розфарбованими пензлем.

Фотограф Попов, у бурій фланелевій сорочці з засуканими рукавами, сидів біля входу на табуретці, розбирав довгий дерев'яний штатив з потемнілими латунними затискувачами.

— Добридень, — сказав Каїров.

Попов підняв очі, подивився на Каїрова, оцінююче сказав:

— Портрет, документ? Шість на дев'ять, дев'ять на дванадцять? Чи накажете три на чотири?

— Коли будуть готові? — спитав Каїров.

— Через дві години. — Попов підвівся, притулив штатив до стіни. Вийняв з кишені золотого годинника на товстому золотому ланцюжку. Уточнив: — Можна через півтори.

— Ні, — відповів Каїров. — Через півтори мені не треба. Я прийду по фотографії завтра вранці.

— Як накажете. Можна й завтра вранці.

— Квитанція буде?

Попов здивовано розвів руками:

— Розпорядження фінорганів — для нас закон.

— У такому разі треба сфотографуватися.

Попов розчинив перед ним двері:

— Рекомендую формат дев'ять на дванадцять. Англійський папір бромпортрет.

— Гаразд, — погодився Каїров, — нехай буде англійський. Гуляти так гуляти.

… Після процедури фотографування Попов виписав Каїрову