Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

як Кармела, мусять красуватися хоч самі перед собою, якщо нема змоги красуватися перед іншими. Отож, хоч жила Кармела дуже відособлено і ніхто не міг її бачити, окрім чоловіка (та й то вночі), вона витрачала гроші, зароблені від продажу всіх вугрів Ебро, на фартухи, спідниці, сережки, колечка та інші дрібнички, чому бідолашний Даміан ніколи не надавав особливого значення, розміркувавши, що лукава жінка красується перед ним.

Проте Кармела була переконана, що життя її на цім світі має вище призначення, аніж тішити Даміана, і тому щодня вона вичепурювалася так, наче збиралася йти на танці… А тоді сідала на порозі своєї хати. Там її могли бачити лише птахи, чебрець з тріщин у скелі та хмари в небі… Ніхто більше! Але вона спокійно чекала своєї години. Замок, єдиний сусід її хати, стояв пусткою (йдеться про той час, коли ще не повернувся дон Хайме де Мекіненса), а з долини рибалчину жінку розгледіти було неможливо: здавалося, ніби то велика барвиста квітка притулилася до схилу провалля…

Отже, хіба що повітрям міг би дістатися до розчепуреної Кармеліти той коханець, на якого вона так чекала, — звичайно, коли припустимо, що справді жадала мати коханця!

«То Кармеліта не любила свого чоловіка?» — можливо, прохопитеся ви…

А я звідки знаю? Можу лише сказати, що була вона дуже вродлива і жила самотньо, бо Даміан тільки те й робив, що продавав рибу по навколишніх селах…

Він заборонив Кармелі під час його відсутності спускатися в село, а вона сліпо корилася своєму чоловікові…, бо так наказав господь бог… і ще тому, що такій вишуканій сеньйорі, як вона, не подобалися незграбні, репані селяни.

Ви скажете, що Даміан теж був незграбний, репаний селянин, отже і він не міг подобатися Кармеліті…

Хай так! Не міг подобатися!

А якщо він їй усе-таки подобався, — цей вайлуватий, бідно вдягнений чоловік з мозолястими, подряпаними риб’ячою лускою руками, продублений сонцем та зливами, чоловік, від якого за метр відгонило рибою, — подобався їй, такій ошатній, витонченій, такій гоноровитій, як справжня мадрідська сеньйора?

Правду кажучи, бідному рибалці не вдавалося вбратися пристойно саме тому, що прекрасна сеньйора вбиралася аж занадто розкішно; правда й те, що якби чоловік менше працював і хоч трохи беріг би свої руки, перекладаючи якусь частку роботи на жінку, то вони не були б такі порепані, правда й те, що тією рибою, яка так неприємно пахла, платив Даміан за духмяне мило для своєї дружини!.. Проте хто ж може змусити задуматися над усім цим жінку, та ще жінку дев’ятнадцятирічну, таку вродливу, легку, як марево, й чарівну, як сім кольорів веселки?

Ой! Вдячність — то почуття не дуже зручне для самозакоханої красуні, а справедливість — занадто серйозна категорія для дівчини, яка полюбляла сміятися, коли була сама в хаті, милуючись на себе в дзеркало.

Усе це неминуче призвело до того, що красуня закохалася в дона Хайме де Мекіненса з тієї ж миті, як селом промайнула чутка, що кабальєро повертається з перемогою до свого замку…

І справді, дон Хайме повернувся; а тому, що, за своєю вдачею, він ніяк не міг обминути Кармеліту, то закохався в неї одразу ж, лише побачив її.

Даміан тим часом ловив собі рибу.

Одначе відтоді, як барон повернувся до свого замку, якийсь невиразний неспокій охопив підозрілу душу Даміана. І хоч пошана до сеньйорів увійшла ще з материнським молоком у його кров і плоть, однак він не міг забути, що дон Хайме справжнісінький баламут, а Кармеліта — занадто гарна, і що його, рибалчина, хата стоїть ближче до замку, ніж до села, особливо коли зважити на горіховий місток…

Отож Даміан, збрехавши жінці, що йому нібито крутить ногу ревматизмом, найняв якогось хлопця продавати рибу, а сам ні на мить не відходив від хати.

Чесно кажучи, рибалка був недалекий від істини в своїх побоюваннях…

Дон Хайме і Кармеліта вже втомилися від телеграфного, як тепер кажуть, зв’язку, і закохалися одне в одного до нестями — так завжди буває, коли двоє обмінюються лише поглядами, а поговорити між собою не можуть.

Платонічна любов уже здавалася їм нестерпною, відстань величезною, а місток цілком прохідним… і вони не могли дочекатися, коли ж Даміан нарешті відлучиться куди-небудь: про зустріч уже було домовлено знаками, а чого не доказали, про те здогадалися…

Побачимо, що ж було далі.

ІІІ

Стояв чарівний травневий вечір.

Подружжя грілося на сонечку біля хати.

Сонце у споконвічному своєму русі хилилося вже на захід. Проте того вечора величне світило сідало за гори так неохоче, так тихесенько, наче прощалося з людьми навіки.

І настала хвилина, коли все завмерло, немовби сам час зупинився, — це було таємниче, осяйне, урочисте свято Природи, коли віриться, що саме цієї миті світ досяг вершини своєї краси, а шлях, який він пройшов, — лише дитинство, цвітіння; попереду ж — захід, присмерк, тяжке старіння, дорога в нікуди. Тужлива хвилина, коли душа, ніби на якомусь спектаклі, споглядає трагедію вмирання дня, на спектаклі щораз новому, неповторному. В таку хвилину спливають у пам’яті образи дорогих людей, яких ти знав і які померли, й тебе обпікав сором, що ти ще існуєш в цьому житті, яке вони вже покинули.

Нестямно дивилися Кармела і Даміан на сонце — його останні промені забарвлювали обрій якимось пророчим сяйвом, чимось схожим на відгомін їхнього збентеженого духу. Хоч які темні були вони, та обоє відчували цієї миті — можливо, від надміру почуттів, які заполонили їхні душі, — що сьогодні цей захід сонця їм не байдужий. Настала для них вирішальна година,