Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

Схопив із гвіздка налигача, прив'язав один кінець до ноги, другий перекинув через жердку, що була під самою стелею, й потяг Христину догори. Тяг доти, доки руки її втратили землю. Сорочка сповзла на голову. Він зібрав її в пучок і зав'язав, як мішок з борошном.

— Ну, будеш говорити?!

Вона мовчала. Вихопив ножа й різонув по спині хрест-навхрест. Христина звилась од болю. Кров цівкою потекла в жолобок між лопатками.

— Що ж ти робиш, гаде?!

Почув за спиною голос, проте не зупинився. Тільки коли важкий кулак збив його з ніг, здивовано поглянув на хлопця.

— Максим?! Ти руку на зверхника підняв?!

Ударом кованого бутса Андрій вибив у Тура з руки ножа. Той кинувся до кишені за парабелумом.

— Руки!!! — грізно гукнув Андрій, натискаючи на курок автомата. Коротка черга збила біля ніг провідника хмарку куряви. — Вставай! Приїхали! Лицем до стіни, сволота! І спробуй лишень дуріти!

Забрав у Тура з кишені пістолет і збоку загнав йому дуло між зуби, як трензель коню, другою рукою рвонув комірець сорочки з зашитою там ампулою отрути. Тур, скориставшись тим, що обидві руки Андрія опинились перед його очима, вхопився за них і спробував перекинути хлопця через себе, але той вивернувся. Коліно злетіло вперед і вгору. Тур випустив його руки, завив од болю і повалився на підлогу.

— Я сказав: без дурощів! Нас теж дечому навчили американські інструктори. — Андрій міцно зв'язав мотузкою руки провідника. Затим підняв з підлоги ножа. Розрізав вузол на ногах Христини.

— Де Мара? — спитав, бо трупи Енея й Шпиня були тут, у повітці.

Тур зиркнув вовчим оком, але нічого не сказав.

— У колодязі він, — ледве чутно промовила Христина. Застогнала болісно. Спробувала звестися на лікоть, але несила. Хотіла ще щось сказати, та раптом від лютого болю знову втратила свідомість. Зронила голову на закривавлене плече. Андрій кинувся до неї, прикрив сорочкою понівечене тіло. Потім притулив вухо до її грудей — серце ледь билося. Зняв шапку, підклав їй під голову й одразу впіймав на собі глузливий погляд Тура.

— Уже вислужуєшся.

Не відповів, підвівся, став у отворі дверей, міркуючи, що робити далі. Над лісом сходило сонце. Від струмка піднімався легенький туманець. Майже невидимий, він усе ж пом'якшував промені, й на сонце можна було дивитись, як на місяць. Буяв невеличкий, але рясний город, голубіли за струмком ліси. Повітря чисте, вранішнє. Набрав повні груди. Защеміло серце, проступили на очах сльози. Ось вона, та хвилина, до якої йшов, долаючи заплутані лихою долею дороги.

Знову застогнала Христина. Вийшов із повітки: за хвилину повернувся, несучи дві соснові тички. Взяв мішка, прорізав у кутках дірки, встромив туди тички, й вийшли ноші. Обережно поклав на них Христину. Потім з хати приніс ліжника й накрив її.

— Вставай, понесемо.

— У мене руки зв'язані, — відказав Тур.

— Це добре. Таким, як ти, їх треба було ще змалку повідривати геть. — Андрій говорив, а сам тим часом лаштував до ноші помочі.

— Тобі що, вдруге повторювати?

Тур підвівся. Андрій повернув його лицем до дверей, накинув на шию налигача, а кінці просунув провідникові попід руки. Коли прив'язав ті кінці до тичок, лишилося самому взяти до рук протилежні кінці ноші.

Так вони вийшли з повітки й рушили стежкою через город, до струмка. На березі зупинились. Андрій зняв із шиї автомат і жбурнув його в ковбаню. Тихий плескіт прокотився видолинком і затих в очереті. Течія поволі знесла кілька великих і малих бульбашок, що піднялися з дна на поверхню.

— Давай, пане зверхнику, совай ногами. Там, на тому боці, он під тою скелею, наїжджена дорога.

— Тедді, ми їдемо!

Патриція, мов вихор, увірвалася до кімнати й одразу вщерть виповнила її собою: своїм сміхом, голосом, настроєм.

Федір хутко відклав набік останній зшиток «Нотаток пам'яті» Карпа Кислицького й, важко відриваючись од картин, у них змальованих, спитав:

— Куди їдемо?

— В Монако! На Літурійсьху Рів'єру! Уявляєш, у нас із тобою вільний місяць. Джіммі відпускає тебе на лікування. Я все йому пояснила, розповіла про твоє серце… Тепер ти зможеш мати справжніх лікарів, відпочити, покупатися в морі. Ти будеш здоровий, Тедді! Ти не радий? Але чому, милий?

— Я радий… — Він потер стомлені очі. — В Монако, кажеш? Це, мабуть, цікаво… Я ніколи там не був. А коли їдемо?

— Можна хоч зараз, проте… Треба дещо залагодити в справах суто господарських. Купити відповідний одяг, купальні костюми. Ми маємо нічим не відрізнятися від інших… Це фешенебельний курорт, один з кращих в Європі. Туди їдуть лише ті, в кого є гроші. Джіммі розщедрився й видав нам дещо з оперативних, непідзвітних… Я забрала утримання на нас обох за місяць наперед, так що маємо кругленьку суму й будемо гуляти, як справжні багатії-товстосуми. Слід лише вигадати якусь легенду. Джіммі радить видати себе за туристів із Штатів. Їх зараз чимало вештається по європейських курортах… Але треба домовитися про деталі. Звідки ми? Хто такі?! Чим займаємось? А то трапиться якийсь пронозливий бізнесмен і виведе нас на чисту воду. Ото буде сміху, коли нас, професійних розвідників, та викриє якийсь там фермер із Техасу.

— Тобі краще назватися жителькою Пітерсберга…

— А тобі?

— Глухонімим.

— Ну, навіщо так, Тедді…

— Моя німецька, а надто англійська зразу ж викажуть мене.

— Ти просто не чув, якою мовою говорить більшість американців… Їхня англійська не ліпша за твою, але то все дрібниці.