Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Сотник Юліан Головінський у супроводі поручника Володимира Секунди сміливо вийшов на перон перед мовчазним ешелоном. Теодор Засмужний стояв неподалік від них і чув усе, про що говорили.

Назустріч українцям вийшов франтуватий полковник у довгій шинелі й залізному шоломі. На одному оці у нього блистів монокль.

– Що все це значить? – невдоволено запитав він. – Хто ви такі?

– Сотник Головінський, – відрекомендувався старший. – Я є особистий представник уряду Західно-Української Народної Республіки.

– Не знаю про таку республіку, – відказав полковник.

– Відтепер доведеться вам про нас не лише чути, але й рахуватися. З ким маю честь розмовляти?

– Оберст фон Бертгольд. Що вам потрібно?

– Пане полковнику. Ви знаєте, що ваша країна капітулювала.

– Ближче до справи, – невдоволено мотнув головою той.

– Зброя вам більше не знадобиться, – продовжував Головінський. – Якщо у вас її не заберуть поляки, через чию територію ви проїжджатимете далі, то обов’язково здасте вдома. Капітуляція, пане полковнику, передбачає обов’язкове роззброєння.

– Чому ми повинні віддавати її саме вам?

– А тому, що ми перші її попросили, – відповів Головінський. – І крім того, у вас просто немає іншого виходу.

– Вихід завжди є, – відказав німець.

– Наприклад?

– Оборонятися.

– А смисл? Ну, вб’єте ви нас, ще з десяток моїх людей, самі втратите набагато більше солдатів, а вони вже своє відвоювали, їх з нетерпінням чекають вдома дружини, діти, матері. Та невже заради цього варто віддавати своє життя?! Полковнику, ми з вами військові, для нас помирати не страшно, але ж солдати – вони ж мобілізовані бауери! Їм то навіщо?

Полковник Бертгольд задумався, потім непевно запитав:

– Яка у мене гарантія, що ви відпустите нас?

– Слово офіцера.

– Якої армії? Австрійської? – саркастично запитав полковник.

– Я розумію ваш сарказм, полковнику, – відповів Головінський. – Але офіцер завжди залишається офіцером. І спішу вас повідомити, що вчора цісар Карл відрікся від престолу. Австро-Угорщини більше немає.

Ця новина виявилася несподіванкою не лише для німецького полковника, але й для Теодора Засмужного. Йому, звичайно, не було шкода «бабусі Австрії», але він щиро співчував молодому цісареві. Тепер уже колишньому.

Невідомо, чи то доводи українця переконали його, чи націлені на ешелон кулемети, чи, можливо, здоровий глузд переміг, але полковник Бертгольд згодився передати українцям усю стрілецьку зброю і набої до неї. Окремо німець попросив Головінського, щоб особиста зброя офіцерів залишилася при них. Розуміючи, що це і є ціна цієї безкровної акції, сотник згодився.

Обеззброєний ешелон попрямував далі на захід на територію, зайняту польськими військами, а повітовий комісар Рави-Руської Охрімович вже розпорядився розподілити зброю між стрілецькими сотнями. Саме тоді десятник Теодор Засмужний знову зустрів брата Юрія. Той тільки що отримав гвинтівку з десятком набоїв і разом з односельцем Лукою Королем сиділи на лавці вокзалу й заряджали зброю.

– Повоювати встигли? – запитав Теодор.

– Ні, – відповів брат. – Нас лише муштрували. Це завжди так?

– Завжди, – підтвердив Теодор. – І не тиждень, як вас тут. Та ми хоч воювати вміємо.

– А ми чим гірші?

– Нічим. Тільки зелені ще. Пішли, Юрку, проведеш мене.

Юрій підвівся, закинув гвинтівку на плече і рушив за Теодором.

– Хто у вас командир? – запитав старший брат.

– Поручник Секунда.

– Не знаю. Звідки?

– Та я звідки знаю! – знизив плечима Юрій. – Він перед нами не розкривається.

– А як ставиться до стрільців?

– Строгий.

– Це добре.

– Що ж тут доброго? – здивувався Юрій.

– Якщо строгий, то береже людей. У добрих командирів великі втрати.

Теодор деякий час йшов мовчки.

– Почнеться бій – не лізь стрімголов вперед, – повчав він. – Озирайся по сторонах. Небезпека на тебе буде чатувати звідусіль. Даремно не ризикуй собою.

– Але увесь бій – суцільний ризик, – заперечив Юрій.

– Згоден. Але це має бути осмислений ризик. Пам’ятай це.

Юрій провів Теодора до групи жандармів – таких же, як і він, досвідчених військових, попрощався і повернувся до своєї сотні, яка вже вишикувалась для перевірки.

У кожного з них була своя війна.

Світ поволі оклигувався від жахливої війни, підраховував втрати, країни-переможці подумки (і не тільки) підраховували, які вигоди можна отримати від закінчення війни; переможені з острахом чекали на майбутнє. Австро-Угорщина розвалилася неначе паперовий будинок, складений невмілою дитячою рукою, тому весь гнів країн Антанти був спрямований на Німеччину, вже не імперію, але все ще Німеччину.

Світом переможно крокувала небачена досі невідома хвороба – «іспанка», яка забирала данину більшу, ніж встигла забрати війна. Все це було десь далеко, а тут, на межі східної й західної Галичини, утворена Альянсом Польща і самоутворена ЗУНР зброєю виясняли, кому з них існувати, бо, виявляється, обом на землі місця не було.

Декілька днів тому, 22 листопада, війська залишили столицю ЗУНР місто Львів і відступили на схід, коли-не-коли намагаючись відбити його назад, а Рава-Руський фронт вперто тримався. Це було великою заслугою командування військової групи. Координація між сотнями була майже ідеальною, тому під час боїв не спостерігалося неузгодженості між ними.

Стрілець Юрій Засмужний після численних перетасувань складів сотень врешті закріпився у групі поручника Юліана Головінського. В офіцера любимчиків ніколи не було, нікого з підлеглих він не виділяв, тому навіть зайві два-три слова не за статутом вже вважалися чимось неймовірним.

Двадцять шостого листопада випав сніг і вдарив більш-менш нормальний мороз. Стрільцям Головінського, яких він застав східніше села Гребенне, стало особливо важко. Вістун Максим Холод, побратим Теодора Засмужного, який тільки повернувся з Італійського фронту й одразу замельдувався до галицької армії, говорив своїм молодим односельцям Юрію Засмужному і Луці Королю:

– Найгірше на війні – воювати взимку. Мало того що принади такі ж, як літом, на додачу ще й холодно. Радості мало.

Чути таке від людини з відповідним прізвищем було, принаймні, незвично, але мороз дійсно дошкуляв навіть крізь благеньку братову шинель, яка встигла побачити на своєму житті багато чого.

Цю розмову застав поручник Головінський, що перевіряв стан шанців.

– Якісь проблеми? – поцікавився він.

– Аж ніяк! – відповів один зі стрільців. – Вістун Холод розповідає, що найважче на війні перенести саме його.

– Тобто?

– Холод.

– Пане вістун, не лякайте даремно молодих стрільців. Для них (і для вас також) зараз найголовніший ворог все-таки поляки, які кожної миті можуть почати наступ. Ваше завдання – не відступити.

– Не відступимо, пане поручнику, – запевнив Холод. – Будьте певні.

Так і сталося б, якби на допомогу розрізненим польським військам не приспіла бойова група майора Вечеркевича, яка мала у своєму складі дві сотні добре вишколених й озброєних легіонерів-фронтовиків й ескадрон уланів, підсилених двома гарматами. На відміну від маневрових поляків, українці залишалися в окопах і, навіть коли ворог відступав, не піднімалися в атаку. Але навіть така