Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

— Вони вбили мого тата.

Ошелешений раптовою зміною теми, Томас звів голову.

— Що?

Бренда повільно кивнула.

— «БЕЗУМ». Тато не хотів віддавати їм мене. Кричав як божевільний, накинувся на них… з дерев’яною качалкою, здається, — у Бренди вихопився смішок. — Йому прострелили голову.

У блідому світлі місяця в неї на очах зблиснули сльози.

— Ти серйозно?

— Так. Я все бачила. Тато помер, ще й не впавши.

— От чорт… — Томас не знав, що й казати. — Мені дуже шкода. А в мене вбили найкращого друга. Він помер у мене на руках, — він зробив паузу. — А твоя мама?

— Пропала і довго не з’являлася.

Бренда замовкла, і Томас вирішив не тиснути. Та й не хотів він більше нічого знати.

— Я так боюся збожеволіти, — після довгої мовчанки промовила Бренда. — Уже починається. Багато чого здається дивним, незрозумілим. Ні сіло ні впало я починаю думати про якісь нісенітницю. А іноді повітря здається… щільним. Не знаю, до чого це, але страшно. Я знаю, що вже починається. Спалах виїдає до біса мені мізки.

Не витримавши погляду Бренди, Томас опустив очі.

— Не здавайся. Дістанемося прихистку — отримаємо ліки.

— Марна надія, — зронила дівчина. — Але краще така, ніж ніякої.

Вона стиснула Томасову руку. Цього разу він відповів на її потиск.

А потім — неймовірно! — вони заснули.

Збудив Томаса жахливий сон: йому наснилося, ніби Мінхо і Ньюта затиснули в глухому куті давно кінчені психи. Психи з ножами. Люті психи. Пролилася кров — і Томас, здригнувшись, прокинувся.

Він роззирнувся, побоюючись, чи не заверещав він спросоння. Кабіна, як і раніше, потопала в темряві, хлопець ледве зміг розгледіти Бренду. Навіть подумалося, що він досі спить. Аж тут заговорила Бренда.

— Кошмари?

Відхилившись на спинку сидіння, Томас заплющив очі.

— Так. Ніяк не забуду друзів. Мене мучить, що ми розділилися.

— Мені шкода, правда. Дуже шкода, — вона посовалася в кріслі.— Але не турбуйся. Твої приятелі-глейдери — сильні й розумні. А як буде що не так, то Хорхе допоможе — він у нас старий лис. Запросто проведе через місто. Не переживай даремно. Хвилюйся ліпше за нас.

— Дякую, заспокоїла.

— Вибач, — розсміялася Бренда. — Я це сказала з усмішкою — ти, певно, просто не побачив.

Ввімкнувши підсвічення на годиннику, Томас перевірив час.

— До світанку ще кілька годин.

Помовчавши трохи, Томас знову заговорив:

— Розкажи ще про сучасне життя. Нам добряче почистили пам’ять. Я дещо згадав, але це так, уривки. Не знаю, чи вони справжні. До того ж у них майже нічого немає про навколишній світ.

— Навколишній світ, кажеш? — глибоко зітхнула Бренда. — Ну, там нині повне лайно. Температура вже поволі знижується, а от рівень моря опуститься ще нескоро.

Спалахи на сонці закінчилися давним-давно, Томасе, але людей загинуло чимало. Просто неймовірно, як ми швидко оговталися і пристосувалися. Якби не ця чортова хвороба — цей Спалах, людство б якось витримало. Ех, якби та якби… далі не пам’ятаю. Цю приказку любив повторювати тато.

Томас ледве міг стримати цікавість.

— А що відбувалося? Постали нові країни — чи зараз існує один-єдиний уряд? Як з ним пов’язаний «БЕЗУМ»? Може, це і є уряд?

— Колишні країни збереглися, але… кордони стираються. З початком Спалаху голови держав об’єднали сили, ресурси, технології — щоб створити «БЕЗУМ». А той започаткував варварську програму тестів і ввів карантин. Поширення хвороби сповільнилося, але не зупинилося. Як на мене, єдиний шанс побороти Спалах — знайти ліки. Сподіваюся, тобі не збрехали і вони існують. Правда, їх чомусь не дають тим, хто їх потребує.

— А ми де? — запитав Томас. — От зараз?

— У машині.

Томас не засміявся, і Бренда провадила:

— Пробач, не час для жартів. Судячи з етикеток на консервах, ми в Мексиці. Або, точніше, на місці колишньої Мексики. Тепер тут Пекло. Здебільшого території між двома тропіками — Раком і Козерогом — перетворилися на пустелю. Центральна і Південна Америка, майже вся Африка, Близький Схід, південь Азії. Всюди мертві землі, трупи… Ласкаво просимо в Пекло! Як на мене, з боку уряду дуже мило засилати сюди нас, психів.

— От чорт…

У Томасовій голові вирував ураган думок — переважно про те, звідки він знає, що відігравав роль — значну роль! — в організації під назвою «БЕЗУМ»; про Лабіринт, про групи «А» і «В» й ту чортівню, через яку глейдерам треба пройти. Томас ще не міг скласти все в одну чітку картинку.

— Чорт? — зронила Бренда. — Більше нічого не скажеш?

— Забагато питань. Не знаю, з якого почати.

— Знаєш щось про анестетики?

Томас подивився на дівчину, шкодуючи, що не бачить її обличчя.

— Здається, Хорхе згадував про