Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

твердо й невимушено стояти на ногах, та вже набрався достатньо сміливості, чи й навіть зухвалості, щоб, не вагаючись, піти на такий ризик. Найгірше, що йому загрожувало, — не втриматися на ногах під вагою Фредді й разом із ним розпластатись на землі, так і не дійшовши до автівки. Тож він пообіцяв собі нізащо не спинятися, доки не спуститься до самісінького низу. Так і зробив. До того ж ніхто з його сусідів не вийшов у коридор, ніхто не зайшов з вулиці. Усі ті години, які він провів нагорі, Том уявляв собі найстрашніші несподіванки — як синьйора Буффі або її чоловік виходять зі своєї квартири саме тієї миті, коли він спускається на перший поверх, або як він утрачає свідомість, а згодом хтось знаходить їх із Фредді розпластаними на сходах, або як він опускає Фредді, аби трохи перепочити, а потім не може підняти його. Він настільки чітко уявляв це, увесь той час потерпаючи у своїй квартирі, що, безпечно минувши сходи без жодної несподіванки, почувався так, наче його захищала якась невідома сила, яка й допомогла йому, попри важезну ношу на плечі, безшумно спуститися.

Він визирнув у віконце подвійних парадних дверей. Вулиця виглядала як завжди. На протилежному боці тротуаром простував якийсь чоловік, та воно й не дивно, адже люди постійно сновигали тротуаром то в один бік, то в інший. Однією рукою Том відчинив перші двері, штовхнув їх і поволік за собою ноги Фредді. Між дверима він зупинився, перекинув Фредді на інше плече, просунувши голову йому під рукою, і на мить навіть сповнився гордістю від власної сили, аж раптом звільнену руку пронизало різким болем. Вона так натомилась, що вже не могла підтримувати тіло Фредді. Том укотре зціпив зуби і, похитуючись, спустився чотирма сходинками ґанку, тримаючись ближче до кам’яних поручнів.

Чоловік, що якраз наближався до нього тротуаром, сповільнив крок, ніби хотів наблизитись, але пішов далі.

Навіть якщо хтось підійде до нього, подумав Том, він дихне йому в обличчя таким абсентовим чадом, що всі питання миттєво розвіються. Чорт би їх забрав, чорт би їх забрав, чорт би їх забрав, пошепки лаявся Том, нетвердо ступаючи тротуаром. Перехожі, прості перехожі. Четверо. І тільки двоє з них мимохідь кинули на нього погляд. Том зачекав якусь хвилю, щоб проїхала автівка, а тоді кількома швидкими кроками він дістався до «Фіата» й заштовхав голову та плече Фредді в опущене вікно автівки. Підпер собою його тіло й важко перевів подих. Озирнувся у світлі вуличних ліхтарів, зиркнув у сутінь, що огортала під’їзд його будинку.

Тієї миті надвір вибіг наймолодший син подружжя Буффі й помчав тротуаром, навіть не глянувши в його бік. Потім якийсь чоловік перейшов дорогу за якийсь ярд[48] від автівки й кинув дещо здивований погляд на зігнуту постать Фредді, яка виглядала майже природно, подумав Том, наче він розмовляв із кимось, обпершись об автівку, але Том добре знав, що ця його поза геть неприродна. Добре, що вони в Європі, подумав Том. Ніхто нікому не допомагав, ніхто не втручався у чужі справи. Якби це було в Америці…

— Чи можу я вам чимось допомогти? — запитав хтось італійською.

— Ой, не треба, grazie, — відказав Том із веселою захмелілою посмішкою. — Я знаю, де він мешкає, — пробурмотів він англійською.

Чоловік кивнув, легенько посміхнувся і пішов своєю дорогою. Високий, худорлявий чоловік з вусами, у тонкому пальті, без капелюха. Том сподівався, що він не запам’ятає ні його самого, ні автівки.

Том витяг Фредді з вікна, обернув його й заштовхав на переднє сидіння поряд з водійським. Натягнув коричневі шкіряні рукавиці, які заздалегідь поклав до кишень свого пальта. Встромив ключ до замка запалювання. Мотор слухняно завівся. Автівка рушила. Він спустився з пагорба по Віа Венето, минув дорогою Американську бібліотеку, проїхав П’яцца Венеція[49] поблизу того балкона, на якому колись стояв Муссоліні, коли виголошував свої промови, минув гігантський пам’ятник Віктору Емануїлу ІІ[50], перетнув Форум і проїхав повз Колізей, влаштувавши Фредді щось на кшталт огляду визначних пам’яток Рима, яких той, однак, не міг побачити. Усе виглядало так, ніби Фредді спав на передньому сидінні, як іноді буває з людьми, що вже натомилися від екскурсії.

Перед ним простягнулася Аппієва дорога, сіра й стародавня, де-не-де залита м’яким світлом поодиноких вуличних ліхтарів. По обидва боки на тлі ще не зовсім стемнілого неба виділялися темні рештки давніх склепів. Однак темряви було більше, ніж світла. А попереду виднілася лише одна автівка, вона рухалася у їхньому напрямку. Не кожен насмілиться проїхати такою вибоїстою й погано освітленою дорогою затемна в січні, хіба що закохані парочки. Автівка проїхала повз них. Том озирнувся, вишукуючи підходяще місце. Фредді заслуговує лежати позаду гарного склепу, подумав Том. Недалеко від дороги він помітив кілька дерев, що збилися докупи, а за ними, безперечно, мав би бути якийсь склеп чи бодай його рештки. Том звернув у той бік, з’їхав з дороги й вимкнув фари. Постояв якийсь час, роззираючись прямою і безлюдною дорогою.

Фредді обм’як і скидався на гумову ляльку. А як же rigor mortis[51]? Він грубо поволік його безвільне тіло по землі, вимазуючи багнюкою, затягнув за останнє дерево й кинув його позаду купки уламків і зазубреної стіни не більш як чотири фути заввишки, котрі, як йому здалося, колись були склепом патриція. Згодиться для такої свині, як Фредді. Том проклинав його потворність і неймовірну вагу та зненацька