Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Знаю, — дідусь кивнув. — Ви он там за гайком станьте, відпочиньте трохи. А до вечора і привезуть їх.

— Не хочу я погрожувати, діду, але дивися, що нас тут полк цілий. Якщо спробуєш обдурити, то краще не треба. Випалимо тут все, не дивлячись на документ, — попередив Ліберман. Дідусь кивнув, що розуміє. — А ще там, окрім людей, валізи дві. Вони теж потрібні, — нагадав комісар.

— Валіза одна, — сказав дідусь.

— Дві валізи, старий хрич, дві! — вибухнув Ліберман.

— Одна, лебедику, одна. Її привезуть, — відразливо захихикав дідусь.

— Слухай, старий, я ж тебе до стінки за таке поставлю! Думаєш, ні? — злісно спитав Ліберман.

— Поставиш, — кивнув дідусь. — Спочатку ти, потім тебе. Ти ж документ читав.

— Ти документом не прикривайся! Невідомо, як ти його отримав! — крикнув комісар.

— Кажи-кажи, та не забалакуйся. Чи натякаєш на щось? — зненацька строго спитав дідусь. І Ліберман осікся.

— Гаразд, поїхали, відпочинемо трохи, — тихо сказав комісар, дивився при цьому кудись убік.

— Документ поверни, — нагадав старий. Ліберман повернув аркуш. Повели загін до гаю. Там стали табором. Зброю тримали напоготові, ескадрон один верхи сидів, ладний у будь-яку мить почати бій. Гармати встановили, під кулемети окопчики вирили. Не застанеш їх зненацька.

— Я десяток у розвідку послав, щоб слідкували за хутором про всяк випадок, — доповів Єрофеєв.

— Добре.

— Як думаєш, не обдурить нас дід?

— Не знаю, — Ліберман був злий на старого. — Я б його власними руками пристрелив, якби не документ!

— Та облиш, Борю. Якщо сам товариш Ленін видав цей документ, то так треба. Нам, може, і не зрозуміло, навіщо, але треба для перемоги революції. Не наша справа лізти туди.

— Тут все наша справа, Андрію, все? — не погодився комісар. — Ну нічого, сьогодні документ, а завтра ми прийдемо, тут порядок наведемо, випалимо всю цю нечисту силу!

— Ти ляж, відпочинь. Скільки вже не спав. Сил треба набратися, — сказав Андрій і поплескав товариша по плечу.

— Та не можу заснути, все про цю справу думаю. То про велетня, то про скарби.

— Вже одна валіза?

— Я буду керівництву доповідати! Ми ще за другою валізою повернемося! — Ліберман заскреготав зубами і пригрозив кулаком якомусь невидимому ворогу.

Єрофеєв переконав друга лягти в затінку, трохи відпочити. Комісар ліг і швидко заснув. Комполку перевірив охорону, здивувався, що від розвідки ніяких звісток. А тут ще коні якісь перелякані стали, іржали, копитами землю рили, форкали.

— Нумо перевірити, що там з розвідкою! — Ще десяток Єрофеєв послав. Швидко повернулися бійці, перелякані всі, наче курчата під яструбом.

— Товаришу командиру! Ось! — показали кількох хлопців, з першого десятка. А в тих очі божевільні, самі всі посивілі і сказати нічого не можуть, тільки тремтять і скиглять. — Усі такі, весь десяток!

— Що з ними трапилося? — здивувався комполку, бо відправив бійців, а отримав якихось калік.

— А бозна. Ми приїхали, а вони валяються на землі ось такі вже. І поруч трійко зв’язаних. І валіза. А коні, коні розбіглися перелякані, не спіймаєш їх.

Єрофеєв усе дивився на своїх бійців. Нормальні ж хлопці були, а тепер огарки якісь.

— От нечиста сила! — сплюнув. Хотів перехреститися, але він ж був Червоної армії командир, як можна хреститися? Стримався. Подивився на полонених. — А чавуни на головах для чого?

— А так і було. Ми вирішили не знімати, — доповіли бійці.

— Ось ти, сучко! — це прибіг матрос Жникін, який побачив Міру. — Це ти вістовому голову відтяла! — Жникін кинувся до дівчини. Задушити, чи що, хотів, але Міра вдарила його головою з чавуном у ніс, а потім ногами, і впав матрос, заюшений весь, у пилюку. Схопився за маузер.;

— Припинити! — наказав Єрофеєв. — Будіть комісара, всім підйом! Повертаємося до Охтирки! Валізу в тачанку, полонених на віз! Подвійну, потрійну охорону! Щоб очей з них не зводили! Жникін, ти відповідальний. Головою!

Полк швидко рушив до Охтирки. Збожеволілих залишили, бо нині же війна, не до них. Їх швидко спіймали місцеві чудовиська, чи то ходячі дерева, чи хижохатки, чи інші. Багато там було всілякого людожерського звір’я.

В Охтирці на полк вже чекав професор Бар-Кончалаба, який був заарештований у Харкові за контрреволюційну діяльність. Бо ж чудовиськ досліджував. У губернському чека ні в кого жодних сумнівів не було, що ворог, бо ж на кого ще могли працювати всі ті відьми, чаклуни, чудовиська, як не на царат, контрреволюцію і світовий капіталізм! Професора допитували, але він своєї участі у змовах проти революції не визнавав, все лепетав про науку і дослідження. Хотіли його розстріляти, та несподівано надійшов наказ з Москви залишити цього видатного спеціаліста по чудовиськах, щоб він допомагав радянській владі. Співпрацювати Бар-Кончалаба погодився, та й що йому залишалося? Сидів під вартою у Харкові, писав доповідні про можливість використання чудовиськ у революційних цілях. Коли ось привезли його з Харкова. Не просто так, а аеропланом доправили, наче велике цабе. Бо наказ був, щоб швидко, а дороги неспокійні, банди так і рискали, то відправили повітрям. Тепер сидів професор і намагався