Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

священнодіяла на кухні. Літа сиділа з Вишняковим, Варя співала. У неї, правда, був «голос», і вона співала дуже виразно. Варюша казала серйозно:

— Важливо одразу поставити.

Літі здавалося, що він був більше поставлений, ніж справжній. Вона співала арії з опер, якісь не відомі Літі пісні французькою й італійською мовами.

— Варенько, заспівай щось для мене, — попросив Вишняков.

Він сидів у затишному куточку маленької вітальні поряд з Літою і розглядав малюнки Олі. Оля малювала тут же, за столиком. Варюша-мати пишалася талантами дочок. Старша — «голос», молодша — «художниця». Так само хвалилася завжди і Сима своїми дітьми. Літа щиро була переконана, що їй нема чим хвалитися, — діти як діти. Що вчаться добре — так у всіх сестер вчаться добре, це в традиціях і правилах родини, що Олесик такий розвинений і розумний не по літах, так це навіть декого з родичів дратує. А Галинка звичайне собі, щире, веселе дівча, завжди зайняте або ляльками, або псує безліч зошитів і просто будь-якого паперу, аби на ньому можна було писати, і щось таке вигадує на ньому — видає газети і журнали. Її всі люблять, а вона цим ніяк не зловживає і не пишається, бо й не грає, хоч і вчиться на піаніно, так, як Симина Гуленька, не малює, як Оля або Михась, і не співає, як Варя або Ярисині Лічка і Сима. Зовсім не співає, тільки коли інші співають, слухає, аж ротик відкриє. Взагалі любить слухати і коли грають, і співають, і розповідають. Може, тому з усіх численних онучків і дорослих, і малих обидва дідусі найдужче люблять Галинку? Нічого, у неї, у Літи, найкращі діти, тільки вона ними ніколи не хвалиться, а Альоша, чоловік, і поготів, хоча Літа переконана, що він у цьому певен. І з ними ніякої мороки нема. Літа заспокоїлася на цій думці і стала слухати уважно спів Варі, а та вже перейшла до російських пісень.

— Це для вас, милий опікуне, власне, для ваших друзів, за якими ви сумуєте, — сказала Варя Вишнякову.

Літі було чудно, що дівчатка називали його іноді в очі «опікун», але це слово вони вимовляли з любов’ю, і Літі здавалося, наче вони хочуть підкреслити, що він заступає їм батька. Варя заспівала зовсім просто, не «поставленим», а від серця голосом:

Спите, орлы боевые, Спите с спокойной душой, Вы заслужили, родные, Память и вечный покой.

Літа бачила, як трохи затремтіла права рука Вишнякова. Ліва, поранена, була на чорному широкому перев’язі.

Він сидів посивілий, сумний, строгий.

— Дякую, Варенько люба, співай ще.

І вона співала вже не бравурні арії, а тихі пісні.

— Ви уявляєте, мила Єлизавето Миколаївно, скільки жертв забрала ця війна, — мовив він, — скільки друзів я особисто втратив. Ми так легковажно не підготувалися до цієї війни, хоча тільки недоумки й абсолютно байдужі люди до життя країни не бачили і не знали, що війна буде, що до неї готуються наші вороги, з якими ми зберігали етикет, а з союзниками в лапках, яким найменше діла до нашого народу, панькаємося і тепер так легковажно жертвуємо своїм народом — тисячами солдатів. А тут, в тилу, в столиці, постійні бійки Воєнного комітету і думи, круговерть з міністрами. Я не можу ніяк відкинути підозрінь про шпіонаж на верхах. Цар, цей обмежений, безвольний Миколай, — головнокомандуючий усім і сидить у Ставці, але бачить і знає стільки ж, скільки бачив би в своєму Царському Селі. Як може людина, абсолютно, органічно не військова, яка нічого не розуміє в сучасній складній ситуації, взяти на себе всю відповідальність тільки тому, що він «милістю божою цар, помазаник божий!» Чому ця німкеня керує всім? Улюблена дочка наших ворогів, до того ж крикливиця — істеричка, святенниця. Ми на краю безодні. Щасливі ті орли бойові, що вже сплять спокійно, але ні, вони не можуть спати спокійно, коли Росія гине.

Літа мимоволі згадала Ігоря, його розпачливі, важкі думки у перший вечір знайомства, що так її вразили. Тут вона таке чує повсякденно. А Вишняков говорив.

— От завтра почуєте ще, як бравий генерал Голубцов виголошуватиме тости за царя-батюшку і царицю-матінку, а решта за столом, хоч і розумітиме, що він верзе нісенітницю, підтакуватимуть про останню краплю крові, тим більше що це буде не їхня кров, хіба що бідного поручика. Побачите, якщо його також запросять. А мила Варвара Миколаївна хвилюватиметься і метушитиметься, щоб усе було на столі смачно, вишукано, і за столом лунали б розумні чоловічі розмови, і кожен міг сказати якесь дотепне mot. Я її люблю, як рідну сестру, як жінку мого найближчого друга, я відповідаю за його дочок, але, на жаль, вона не розуміє мене.