Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

Їй тоді було вісім років. Пригадує, як мати похапцем бігала по хаті, хапала, що траплялося під руку, зав'язувала все у вузли й тужно голосила. Пригадує, як потім мати звалила вузли собі на плечі, маленький вузлик ткнула їй у руки, схопила за руку й повела з хати. По тому Льоля не бачила вже своєї хати… Все зосталось десь далеко-далеко, де — і сама не знає. Коли ж питалася про це в матері, та махала рукою, щоб мовчала, і ляпала по потилиці. А як плакала, мати тоді лякала якимись страшними німцями й говорила, що вони її заберуть.

Потім забула. Знайшла нові іграшки, знайшла нових подруг.

На станціях, як поїзд спинявся, вона з більшими бігала на перон і прохала:

— Подайте що милость нещасним біженцям!..

Брала в запіл що давали й швидко бігла до вагона.

— Мам, а мам!.. Нате.

І знову бігла…

Так їхали багато й багато днів. Потроху звикла до вагона — нової хати, до людей. Чужі й сердиті люди стали своїми, рідними. А куди вони їдуть — не варт було знати. Їдуть — значить, так треба. Тільки ночами, як, було, прокидалася, все дивувалася, чого мати плаче. Вона тоді підводилась, обіймала маму рученятами й питалася:

— Мамо!.. Чого-бо ти плачеш?

І заспокоювалась аж тоді, як мати всміхалася і її голубила.

І на одній великій станції, в якомусь великому місті, Льоля навіки загубила свою маму. Побігла вона з подругами на перон прохати, зайшла кудись далеко й заблудилася. Довго бігала по станції, лазила попід вагонами — і ніяк не знаходила свого поїзда. Так шукаючи, забігла аж за станцію, потім повернулася назад і знову бігала.

Але коли якась спасена душа показала їй дорогу, поїзда вже не було…

«Люба Льолю!

Був у тебе, але тебе не застав. Лишаю тобі оцього зшитка, і знаєш для чого?.. Ото спочатку я був почав писати роман із твого життя, але в мене не вистачає матеріалів. Так я й надумав: записуй, коли будеш вільна, що з тобою трапляється. Про всі свої пригоди. Щоденно потрошку… Може, і я коли заскочу, писну. Пиши, як зумієш. Гарно не треба — я потім оброблю. Все-все записуй. Добре, моє Льольо? А влітку на канікулах я його закінчу. Ти ж глянь, як у мене на початку чудесно вийшло?.. Роман, Льольо, буде!..

Твій Жоржик»

3 лютого. Чудачина Жоржик! Та вже ради тебе писатиму. Заради тебе я й кров’ю своєю писатиму. Тільки з чого ж почати?.. Зі свого минулого? Набридло воно мені, в печінках сидить. Не хочу про нього, тільки про сучасне… А сучасне хіба краще?.. Та чорт із ним, починаю. Ох!.. Позіхнулося. Спати хочеться. Я ж усю ніч не спала, а зараз уже чотири, прийшла тільки. Нічого такого й не трапилося. Погуляла з одним, заробила п'ятьорку. Скуп’яга, видко, гад. Та ну його!..

Ляжу спати.

5 лютого. Прокинулась опівдні. Не підводячись із ліжка, читала Тургенєва. Дуже мені сподобались «Вешние воды». Ще б читала, та кінчилося. До того й смеркало вже. Зодяглася — і на Садову, як водиться. А холодно було — бррр!.. Ледве не задубіла. А воно ж тобі нікого — хоч би поганий трапився. Три години так блукала. І вже в пивній зустрілась з одним знайомим: у баню колись водив. Повечеряли в ресторані — і до нього додому. А живе він аж на краю міста. Так же боялася, щоб, гад, не обчистив. Але нічого — все пройшло по-хорошому…

6 лютого. Вчора нікуди й з хати не показувалася. А весь день з ліжка не підводилася. Чи застудилася, чи біс його знає… Так же боліла голова, і в грудях кололо. Сьогодні теж, мабуть, не піду. Заточуюсь навіть, і сумно, нудно чомусь. А треба б піти. Грошей три карбованці в кишені. Господиня голову гризе, що за квартиру не плачу. А воно й весна не за горами. Треба і того, і того!.. Нема ж нічого в мене з літнього. А втім, живі будемо — чорта з два помремо!..

8 лютого.

На згадку любій Льолі від Віті.