Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— Як часто ти тут буваєш?

— Раз на тиждень хтось зі Стожарів обов’язково відвідує цю лікарню. Є й інші, бо всього в Колісії шість оздоровчих закладів, і ми відвідуємо й їх періодично. Та в цю привозять найскладніших пацієнтів, — так само тихо відповів Ратмир. Ми простували яскраво освітленим коридором зі стінами й підлогою, що були з білого каменю, а повз нас проходили люди — одягнені, як міщани, або в довгих білих сорочках — вочевидь, пацієнти. Деякі з них крокували дуже поволі й обережно, бо були з милицями чи геть усі перемотані бинтами. Між ними ходили й працівники лікарні — в таких самих балахонах, як і Оберен та Макій, тільки інших кольорів: блакитних, малинових та чорних. Праворуч одні за одними йшли двері. Деякі з них були прочиненими, і я бачив там по кілька койок, на яких лежали люди.

— Лікарів тут є тільки десятеро. Всі вони ходять в такому ж за кольором одязі, як і Оберен з Макієм. Вони є універсальними — уміють лікувати й недуги, й переломи, робити операції, знають трави та все інше. Потім ідуть знахарі — це люди в блакитних балахонах. — пояснював мені Ратмир, поки ми йшли. — Вони не роблять складних операцій та ліків, що містять не травні елементи, як, наприклад, деякі метали чи види каменю. Бо й такі бувають. Знахарі не використовують крові чи плоті тварин в своїх ліках. Але можуть вправити поламану ногу чи зашити просту рану, приготувати мазі та відвари. Ті, хто ходить в малиновій одежі — травники. Вони — наче молодші знахарі, але до жодних операцій ще не допускаються. В чорному ходять доглядачі. Щойно вийшли з медичних шкіл, де вивчили основи медицини, а тут починають працювати з найнижчого рівня. Доглядають за хворими, розносять обіди, прибирають горщики, миють пацієнтів, виконують усю «чорну» роботу, але заодно й навчаються. Для доглядачів проводять тут спеціальні уроки. Помалу ті, хто хоче знати й вміти більше, складає спеціальні іспити і піднімається професійними щаблями догори. Кожен знахар і навіть лікар починав з того, що був доглядачем.

— І Оберен з Макієм?

— І вони також.

Ми нарешті дійшли до кінця коридору та зупинились перед дверима з позначкою «1».

— На першому поверсі в нас лежать ті, хто має різноманітні переломи та травми, — пояснив мені Оберен, обернувшись. — Перші палати — з найскладнішими.

Лікар прочинив двері і ми зайшли до палати. В ніс вдарив різкий запах якогось зілля, а до вух долинули стогони. Тут було чотири койки і на всіх лежали без руху чоловіки — двоє старих, один середнього віку, та ще хлопчик, молодший за мене.

В кімнаті було вікно, що виходило у внутрішній двір із садом. Воно було прочинене і легенький вітер колихав світлу фіранку. Поряд із вікном стояло двоє доглядачів — хлопець та дівчина. Обом років по вісімнадцять.

— Що ми робитимемо? — просто спитав я Ратмира, коли всі погляди звернулись на нас.

— Я — робитиму, ти — спостерігатимеш. Ясно? Сьогодні ти просто дивишся. Ще встигнеш напрактикуватися, — відповів русявий.

— Ясно.

Насамперед Ратмир підійшов до хлопчика. Його розкосі очі прикипіли спершу до обличчя малого, а тоді він поглянув на вкрите простирадлом тіло. Стожар простягнув руку і відкинув тканину — під нею було худорляве тіло. З одягу — тільки пов’язка на стегнах, бо увесь торс та ноги хлопчини полонили залізні дуги та прути, створюючи своєрідний каркас. Хлопчина дивився на Стожара тихо, але з неймовірною надією в погляді.

Ратмир поклав руку йому на чоло. Тоді заплющив очі і провів пальцями по щоці, шиї, тоді грудях малого.

Знову подивився на нього.

— З їздою на коні треба бути дуже обережним, хлопче.

Я від несподіванки роззявив рота. Добре, що ніхто цього не помітив — усі спостерігали за Ратмиром.

А тим часом мій побратим звернувся до доглядачів:

— Переверніть його і покладіть на живіт, але дуже і дуже обережно.

Я мимоволі схопився рукою за бильце сусіднього ліжка, коли обличчя хлопчини скривилось від невимовного болю — хоч, торкаючись його, доглядачі діяли дуже делікатно. Вони поклали малого на живіт, а тоді забрали подушки — і я побачив, що в ліжку та матраці є спеціальний отвір для обличчя саме для таких випадків.

Спина хлопчика була вся синя, міцно стягнута залізними дугами.

— Я не зможу зробити так, щоб тобі увесь час не боліло, бо тоді не матиму сил для інших хворих. Та в найближчу годину ти зможеш трохи відпочити, — промовив Стожар, а тоді торкнувся рукою спини хлопчика, якраз між лопатками. Від місця дотику тілом малого пройшла світла хвиля — і пацієнт обм’як, заснувши.

— Запам’ятай, Чорногоре: біль, який хворий може витерпіти, знімати не слід. Ти втратиш зайві сили. І завжди легше не забрати його на себе, а пом’якшити, давши людині заснути. Ми важко переживаємо лікування чужих недуг, значно гірше, аніж навіть будівництво цілих міст. Тіло людини — надзвичайно складна система, — мовив Ратмир, не піднімаючи голови. Він провів рукою над конструкцією з заліза — і вона зникла, на мить задрижавши, як желе, а тоді з’явилася акуратно складеною купкою в кутку