Террі Пратчетт - Химерне сяйво

Чоловік скоса зиркнув на нього.

— Що не годиться? — спитав він підозріло.

— Ти що — ніколи досі не тримав у руках меча?

Чоловік обернувся до своїх товаришів за підтримкою.

— Насправді ні, — сказав він. — Не часто, — він погрозливо змахнув мечем.

Коен знизав плечима.

— Можливо, ти мене й уб’єш, та все ж хочу сподіватися, що помру від меча чоловіка, що тримає його у руках, як справжній воїн, — сказав він.

Чоловік перевів погляд на свої руки.

— На вигляд нормально, — непевним голосом мовив він.

— Слухай, хлопче, я трохи розуміюся на цих речах. Так, підійди-но на хвильку і... не заперечуєш?., добре, от дивись, твоя ліва рука лягає сюди, на руків’я меча, твоя права рука лягає... правильно, саме туди... а лезо лягає прямісінько на твою ногу.

Чоловік заголосив, схопившись за ногу, а Коен тим часом підбив йому іншу ногу і повернувся до решти присутніх у кімнаті.

— Це вже втомлює, — сказав він. — Чого ви на мене не нападаєте?

— Авжеж, чого? — прозвучало звідкись на рівні його пояса. Ювелір вийняв величезну бруднющу сокиру, що до всіх інших жахів військового часу залізно обіцяла й правець.

Четверо людей при стіні якусь хвилю зважували свої шанси за таких несприятливих обставин, а тоді позадкували до дверей.

— І зітріть з чола оті дурнуваті зірки, — кинув їм вслід Коен. — Можете усім сказати, що Коен Варвар дуже розсердиться, якщо побачить отакі зірки знову, ясно?

Двері з тріском зачинились. Наступної миті в них втелющилась сокира і, відскочивши, відсікла клапоть шкіри з носака Коенової сандалі.

— Вибач, — сказав Гном. — Вона належала ще моєму дідусеві. Я ж тільки дрова нею колю.

Коен порухав щелепою, випробовуючи обновку. Вставні хрумкальця начебто пасували.

— На твоєму місці, я б забирався звідси так чи інакше, — сказав він. Та Гном вже гасав по кімнаті, згрібаючи з підносів дорогоцінний метал та коштовне каміння у шкіряний мішок. Згорток з інструментами пішов в одну кишеню, пакет з коштовними виробами в іншу, потім Гном, крекнувши, просунув руки в лямки з обох боків своєї маленької наковальні й закинув її собі на спину.

— Ну ось, — сказав він. — Я готовий.

— Ти збираєшся йти зі мною?

— Тільки до міських воріт, якщо не заперечуєш, — відказав він. — Ти ж мене не засуджуєш?

— Ні. Але сокиру залиш тут.

Вони вийшли на залиту полуденним сонцем безлюдну вулицю. Коли Коен розтуляв рота, у затінках починали вистрибувати маленькі сонячні зайчики.

— Мені треба забрати кількох друзів тут неподалік, — озвався він і додав, — сподіваюся, з ними все гаразд. До речі, як тебе звати?

— Ціпигуб.

— Чи є тут поблизу таке місце, де я міг би... — Коен вдоволено витримав паузу, смакуючи кожне слово, — де би я міг замовити стейк?

— Зіркопоклонники позакривали усі шинки. Мовляв, негоже їсти й пити, коли...

— Знаю, знаю, — перебив його Коен. — До мене, здається, починає доходити що до чого. А вони взагалі що-небудь схвалюють?

Ціпигуб на якусь хвилю замислився.

— Спалювання речей, — відповів він нарешті. — Їм це досить добре вдається. Книжки і таке інше. Вони влаштовують оті яскраві великі багаття.

Коен завмер.

— Спалюючи книжки?

— Атож. Жахливо, правда?

— Так, — відповів Коен. Він вважав це страхітливим бузувірством. Той, хто жив суворим життям просто неба, знав ціну добротній грубій книзі, якої повинно вистачити, щоб розводити вогнище щонайменше цілий сезон, якщо ощадно виривати з неї сторінки. Не одне життя було врятовано холодними ночами, коли лютує хуртовина, завдяки жменьці промоклих кресал та зовсім сухій книзі. Якщо ж хотілося покурити тютюн, а люльки при собі не було, книжка завжди ставала в пригоді.

Коен знав, що люди щось там пишуть у книгах. Йому це завжди здавалося легковажним марнуванням паперу.

— Боюся, якщо твої друзі їх стрінуть, то можуть втрапити в халепу, — сумно мовив Ціпигуб, простуючи вулицею разом з варваром.

Вони завернули за ріг і побачили одне таке багаття. Воно горіло посередині вулиці. Декілька фанатиків підкидали в нього книжки, які виносили з сусіднього будинку з розтрощеними дверима і намазюканими повсюди зірками.

Чутки про Коєна сюди ще не дійшли. Палії книг не звернули на нього жодної уваги, коли він наблизився і прихилився до стіни будинку. З багаття від спалених книжок вистрілював попіл і навсібіч розносився в повітрі понад дахами.

— Що це ви робите? — спитав Коен.

Одна особа з гурту зіркопоклонників, жінка, відкинула з очей пасмо волосся чорною від сажі рукою, втупила свій погляд у Коенове ліве вухо і сказала:

— Очищуємо Диск від нечисті.

З будинку вийшло двоє чоловіків і так само витріщилися на варвара чи, точніше сказати, на його вухо.

Коен простягнув руку і взяв важкий фоліант, який несла жінка. Обкладинка книги була оздоблена дивовижними червоними і чорними камінцями, які складалися, як здогадувався Коен, у якесь слово. Він показав його Ціпигубу.

— «Некротелекомнікон», — прочитав Гном. — Ним користуються чарівники. Здається, це про те, як контактувати з померлими.

— Ото чарівники, нема що казати! — скептично відзначив Коен. Він потер одну сторінку між великим та вказівним пальцями; вона була тонка і досить м’яка. Письмо, що мало доволі відразливий живий вигляд, анітрохи його не збентежило. Еге ж, така книга могла бути тобі справжнім помічником...

— Так? Ти щось хотів? — сказав він одному з