Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

на місце і, за вказівкою Магбуба, покинув службу не спитавши платні, а за шість миль від міста приєднався до торговця, маючи копію книжечки за пазухою.

— Той вояка — дрібна риба, — пояснив Магбуб Алі, — але прийде час, і ми впіймаємо більшу. Він усього лише продавав биків за подвійною ціною: одна — для себе, інша — для уряду, я вважаю, що це не гріх.

— Але ж я міг просто викрасти книжечку та й по всьому!

— Тоді він би злякався і поскаржився своєму начальникові. І тоді ми могли би упустити велику партію нарізних гвинтівок, які переправляють із Кветти на північ. Гра настільки розлога, що одним поглядом можна охопити лише маленьку частинку.

— Ого! — прикусив язика Кім. Це було на канікулах під час мусону, після того, як він отримав відзнаку за математичні успіхи. Тодішні різдвяні канікули він провів — за винятком десяти днів, витрачених на особисті розваги — у домі Ларган-сагиба, де здебільшого сидів перед тріскотливим вогнищем: дорога на Джакко була на чотири фути засипана снігом, а малий індієць поїхав одружуватися, тож Кім допомагав Ларганові нанизувати перли. Той примушував Кіма вивчати цілі сури Корану напам’ять, аж поки той не навчився відтворювати їх з усіма розкотами й переливами інтонацій справдешнього мулли. Понад те, він навчив Кіма назвам і особливостям багатьох місцевих ліків, а також чаклуванням, із якими ці ліки слід було давати. Вечорами він виписував на пергаменті магічні знаки — вишукані пентаграми, увінчані іменами демонів Марри й Авана-супутника царів — фантастично вималювані по кутках. Більш корисними були його поради Кімові щодо догляду за власним тілом, лікування нападів лихоманки і простих дорожніх засобів лікування. За тиждень до того, як Кімові час було повертатися, полковник Крейтон-сагиб — й це було несправедливо з його боку — надіслав йому екзаменаційного листа, питання в якому стосувалися виключно вимірювальних рейок, ланцюжків, з’єднань і кутів.

Наступні канікули Кім провів із Магбубом Алі, там, між іншим, ледь не загинув від спраги по дорозі до загадкового міста Біканіра — верхи на верблюді через піски, де криниці викопані вглиб на чотириста футів і викладені по всій довжині верблюдячими кістками. Кім вважав цю подорож не надто приємною, бо полковник, усупереч домовленостям, загадав йому зняти карту того дикого, обнесеного стінами міста. А оскільки мусульманським хлопчикам-конярам і чистильникам люльок не бажано тягати вимірювальні ланцюжки довкола столиці незалежної місцевої держави, Кім мусив вимірювати відстані вервицею. Компас він застосовував, коли була змога, здебільшого у сутінках, як верблюдів уже було нагодовано. І за допомогою своєї маленької експедиційної коробочки з фарбами, де було всього шість кольорових брусочків і три пензлики, Кім відтворив щось доволі схоже на план міста Джейсалміра. Магбуб реготав від душі і порадив заодно написати вже й звіт. І Кім узявся до праці на останніх сторінках облікової книги, яка лежала під крилом улюбленого Магбубового сідла.

— Там слід відобразити все, що ти бачив, із чим стикався і про що думав. Пиши так, наче ти джанг-і-лат[139] сагиб і прийшов сюди потайки з величезною армією, готовою до війни.

— Наскільки величезна армія?

— О, півлакха[140] людей.

— Дурня! Пам’ятаєш, як мало криниць у пустелі і які вони погані? Сюди не добереться і тисячі людей, яких палить спрага.

— Ото й напиши про це все: де старі дірки у стінах, де можна нарубати дров, яка вдача і поведінка у місцевого князя. Я тут залишуся, доки не розпродам усіх коней. Винайму кімнату біля воріт, а ти будеш у мене рахівником. Там добрий замок на дверях.

Звіт, написаний упізнаваним каліграфічним почерком учня школи святого Ксав’є, і карта, помальована жовтим і брунатним лаком, усього кілька років тому ще перебували на зберіганні (якийсь недбалий клерк підшив те все до чернетки другого знімання Сейстану в секторі Е), але тепер написані олівцем слова вже навряд чи можна розібрати. Кім, пітніючи при олійній лампі, перекладав те все Магбубові на другий день їхнього зворотного шляху.

Патан встав і нахилився над своїми барвистими сідельними сумками.

— Я знав, що ти заслужиш на почесне вбрання, і приготував його заздалегідь, — усміхаючись, мовив він. — Якби я був еміром Афганістану (а колись, може, ми це й побачимо), я наповнив би твої уста золотом.

Він урочисто поклав одяг Кімові до ніг. Там була вишита золотом пешаварська конічна шапочка для тюрбану і довга чалма з широкою золотою бахромою на кінцях, делійська вишита камізелька, яку надягають поверх молочно-білої шовкової сорочки, просторої та вільної, і застібають із правого боку; зелені шаровари на подвійному шовковому шнуркові, та ще на додачу капці з російської шкіри дивовижного запаху, із задерикувато вигнутими носаками.

— Одягати обнови у середу вранці — щаслива прикмета! — врочисто виголосив Магбуб, — але нам слід пам’ятати про лихих людей у цьому світі. Так!

Поверх осяйних шатів, від яких Кімові дух перехоплювало, він поклав нікелевий автоматичний револьвер калібру 450, інкрустований перламутром.

— Я міркував, чи не взяти тобі менший калібр, але подумав, що цей заряджається набоями державного зразка. Їх завжди легко дістати, особливо по той бік Кордону. Устань і дай мені на тебе глянути. — Він ляснув Кіма по плечі. — Хай ніколи не знатимеш втоми, патан! О, серця, які будуть розбиті! О, ці очі, що дивляться скоса з-під вій!

Кім покрутився, виструнчив носаки, випростався і мимохіть торкнувся обличчя там, де почали засіватися вуса. Тоді він нахилився до Магбубових ніг, щоб погладити їх легесеньким дотиком на знак своєї вдячності — переповнене почуттями серце не мало слів. Магбуб його випередив і міцно обійняв.

— Сину мій, — мовив він, — хіба нам потрібні слова? Але хіба ж ця маленька рушниця не чудова? Усі шість патронів вилітають за одним натиском. Її треба носити на голому тілі, так вона ніби змащується. Ніколи не клади її деінде, і дай Боже, ти з неї колись застрелиш чоловіка.

— Гай-май, — сумовито сказав Кім, — коли сагиб застрелить людину, то його повісять у в’язниці.

— Правда, але зроби крок через Кордон — і там уже люди мудріші. Забери револьвер, але заряди спершу. На що треба негодована зброя?

— Коли я повернуся до мадріси, мені доведеться його повернути. Там заборонені маленькі рушниці. Ти його збережеш для мене?

— Сину, я втомився від тієї мадріси, де у людини забирають найкращі роки, щоб навчити її тому, чому можна навчитися лише на Шляху. Глупоті сагибів немає ні кінця, ні краю. Нічого. Може, твій звіт порятує тебе від подальшого ув’язнення, а Бог — він знає, що нам потрібно все