Томас Манн - Будденброки

— Грюнліху, — вже спокійніше почала вона, — ти всміхаєшся і так загадково говориш про наші достатки… Може, наше становище не таке, як я собі думала? Тобі в чомусь не повелося? Може, ти…

Тієї миті почувся короткий, гучний стук у двері, і на норові з'явився пан Кессельмайєр.

Розділ шостий

Скинувши капелюха й пальто в передпокої, пан Кессельмайєр як приятель дому без попередження зайшов до їдальні й спинився коло дверей. Його зовнішність цілком відповідала тому описові, що Тоні зробила колись у листі до матері. Одягнений він був у чорний, вже трохи заяложений сурдут, такі самі штани, короткі й вузькі, та в білу жилетку, на якій довгий, тоненький годинниковий ланцюжок перехрещувався з шнурками від двох чи трьох пенсне. На червоному обличчі їжачилися сиві стрижені баки, що цілком затуляли щоки, лишаючи відкритими лише губи й підборіддя. Рот у нього був маленький, рухливий, смішний; на всю спідню щелепу стирчало тільки два зуби, Поки пан Кессельмайєр, засунувши руки в кишені штанів, заклопотаний, неуважний і задуманий, стояв біля дверей, ті два гострі ікла впиралися йому у верхню губу. Чорно-білий пух у нього на голові тихо ворушився, хоч не було анінайменшого протягу.

Нарешті він вийняв руки з кишень, вклонився і, відкопиливши спідню губу, на превелику силу виплутав один шнурок із клубка на грудях. Тоді одним порухом начепив пенсне на носа; скорчив чудернацьку гримасу, глянув на Грюнліха і сказав:

— Ага.

Це було улюблене Кессельмайєрове слово, і треба зазначити, що проказував він його найрізноманітнішими й дуже химерними способами: то, бувало, закине назад голову, зморщить носа, широко розтулить рота і, вимахуючи руками, тягне своє «ага» носовим голосом з металевим відтінком, що нагадує звук китайського гонга, а то, знехтувавши всіма відтінками, промимрить його коротко й ласкаво, наче мимохідь, що, мабуть, виходило ще смішніше, бо «а» він вимовляв дуже невиразно, гугняво. Сьогодні він сказав те «ага» швидко й весело, рвучко кивнувши головою, — збоку здавалося, що в нього хтозна-як радісно на серці. А все ж тому враженню не можна було довіряти, бо всі знали, що чим веселішого вдає з себе банкір Кессельмайєр, то гірший у нього настрій. Коли він, наприклад, ходив підстрибом, без кінця «агакав», то надягаючи пенсне, то знову впускаючи його, вимахував руками, не вмовкав ні на хвилину і взагалі блазнював понад усяку міру і, здавалось, не міг спинитися, можна було напевне сказати, що в серці його кипить лють.

Пан Грюнліх, примруживши очі, дивився на гостя з видимою підозрою.

— Так рано? — запитав він.

— Ага, — відповів пан Кессельмайєр і потряс червоною, зморщеною ручкою, ніби хотів сказати: «Стривай-но, зараз я тебе приголомшу!» — Мені треба з вами побалакати. І то негайно, голубе мій!

Говорив він дуже кумедно, валкував на язиці кожне слово, потім виштовхував його, над усяку потребу натужуючи рухливого беззубого рота. Звук «р» викочувався так, немов піднебіння в нього було змащене смальцем.

Пан Грюнліх дивився на нього дедалі підозріливіше.

— Прошу, заходьте, пане Кессельмайєре, — мовила Тоні. — Сідайте. Добре, що ви прийшли… Послухайте і розсудіть нас. Ми з Грюнліхом якраз оце сперечалися… Ну скажіть: потрібна трирічній дитині нянька чи ні? Га?

Та пан Кессельмайєр ніби не чув її. Він сів, роззявив якомога ширше свого малесенького рота, наморщив носа, почухав вказівним пальцем стрижені баки з таким звуком, наче шкрябав по нервах, і, сяючи невимовною втіхою, оглянув поверх пенсне елегантно накритий стіл, срібну хлібницю і етикетку на пляшці з вином.

— Грюнліх каже, — вела далі Тоні, — що я його занапащаю!

Тепер пан Кессельмайєр глянув на неї, тоді перевів очі на Грюнліха й голосно зареготав.

— Ви його занапащаєте? Ви… Його?.. О господи! Отак і сказав? Боже милий! Оце втяв! Смішно! Хтозна-як смішно! — вигукнув він, після цього пішла ціла хвиля найрізноманітніших «ага».

Пан Грюнліх совався на стільці і явно нервував. Він то закладав довгий вказівний палець за комірець, то хапливо пригладжував свої золотаві баки.

— Отямтеся, Кессельмайєре! — мовив він. — Ви що, збожеволіли? Годі вам реготати! Хочете вина? Або сигару? І чого ви, власне, регочете?

— Чого я регочу?.. Авжеж, дайте мені чарочку вина і сигару також. Чого я регочу? Отже, ви вважаєте, що ваша дружина занапащає вас?

— Вона занадто любить розкоші, — сердито відповів пан Грюнліх.

Тоні й не думала цього заперечувати. Вона спокійно відхилилася на спинку стільця, згорнула руки на оксамитових бантах халата й заявила, зухвало випнувши верхню губу:

— Атож… така я вже є. Нічого не вдієш. Це в мене від матері. Всі Крегери споконвіку були схильні до розкотів.

Так само спокійно вона могла б заявити, що має легковажну, запальну, мстиву вдачу. Сильний родовий інстинкт майже позбавляв її уявлення про вільний вибір і самостійність, тому вона з фаталістичною байдужістю приймала й визнавала всі риси своєї вдачі, не пробуючи їх тверезо оцінити, а тим паче змінити. Цілком несвідомо вона вважала, що кожна її риса, байдуже якої вартості, була спадком, родинною традицією, отже, чимось почесним, принаймні гідним пошани.

Пан Грюнліх скінчив снідати, і дим двох сигар змішався з теплим духом від груби..

— Не гасне сигара, Кессельмайєре? — запитав господар. — Бо як гасне, то візьміть іншу. Я наллю вам іще чарку вина… То ви хочете зі мною поговорити? Щось дуже нагальне й важливе?.. Потім разом поїдемо до міста… Може, вам тут занадто тепло?.. В кімнаті для курців холодніше…

Але на всі ці люб’язності пан Кессельмайєр лише махав рукою, ніби хотів сказати: «Це вам, голубе, не поможе!»

Врешті всі підвелися з-за столу. Тоні залишилася в їдальні, щоб доглянути за служницею, яка прибирала посуд, а пан Грюнліх повів свого гостя через кабінет до кімнати для курців. Він пішов попереду, похнюпивши голову й задумливо мнучи пальцями кінчик баків.

Пан Кессельмайер, загрібаючи руками повітря, почимчикував за ним.

Минуло десять хвилин. Тоні вирішила піти до салону, щоб віничком з різнобарвного пір’я змести порох з блискучого горіхового віка маленького секретера та гнутих ніжок столу, і неквапом рушила з їдальні до кабінету. Ішла спокійно, з гідністю. Мадемуазель Будденброк, ставши мадам Грюнліх, не втратила ні крихти своєї колишньої самоповаги. Трималася вона дуже рівно, ледь притискала підборіддя до шиї і дивилася на все звисока. В одній руці вона держала гарненький лакований кошик з ключами, а другу засунула в кишеню темно-червоного халата і намагалася ступати так, щоб м’яка матерія на її тілі спадала додолу довгими, гарними згортками, проте наївний,