Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Детективи » Леопард 📚 - Українською

Ю. Несбе - Леопард

254
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Леопард" автора Ю. Несбе. Жанр книги: Детективи.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 154
Перейти на сторінку:
і каже, що заради тебе покине дружину й дітей, хоча навряд чи…

Вона розсміялася:

— Тепер я спробую вгадати: ти завжди вважав, що збіса добре знаєшся на людях, бо пам’ятаєш лише про ті випадки, коли твої здогади справдилися.

— Але ж він прохав тебе дати йому трохи часу?

— Знову мимо, — вона посумнішала. — Він нічого не каже взагалі.

Харрі кивнув. Щось іще крутилось на язиці, але розпитувати далі не став.

Розділ 35. Водолази

Над чорною лискучою поверхнею озера Люсерен стелився туман. Дерева стояли на берегах, похнюпивши плечі, мов зажурені мовчазні свідки. Тишу зривали команди, переговори по раціях та плескіт води, коли водолази падали голічерева у воду з гумових човнів. Пошуки почали поблизу берега, ближче до мотузяної майстерні. Керівники пошукових груп спрямовували нирців віялом навсібіч і тепер стояли на березі, викреслюючи прочесані квадрати, подаючи водолазам сигнали, смикаючи за мотузку, коли треба підніматися чи спускатися. Фахові водолази-рятівники, на кшталт Ярле Андреассена, при мотузці мали ще й телефонний дріт, під’єднаний до шолома, тож мали змогу залишатися на зв’язку. Відколи Ярле закінчив курси рятівників, спливло вже півроку, але й досі під час занурення пульс у нього шаленів. А прискорений пульс означає, що йому потрібно більше повітря. Досвідченіші хлопці з пожежної частини у Бріскебю дали йому прізвисько Поплавець, бо йому часто доводилось виринати, щоб змінити балон з киснем.

Ярле знав, що там, нагорі, досі білий день, але тут, під водою, стояла темна ніч. Він силкувався пливти за півтора метра від дна, як годиться за правилами, але все одно скаламутив воду при дні, отож, відбивши світло ліхтарика, вона частково засліпила його. Він знав, що обабіч нього пливуть інші водолази, але все одно почувався самотнім. Самотність та холод діймали до кісток. А пірнати треба було ще кілька годин. Він знав, що у його балоні залишилося менше повітря, ніж у інших нирців, і подумки вилаяв себе. Нехай би вже плівся у хвості з-поміж пожежників-рятувальників Осло, так хоч би не довелося осоромитися ще й перед добровольцями з місцевих клубів. Ярле вольовим зусиллям знову затамував подих. Але не заощаджуючи повітря, ні. Попереду, у жмуті проміння, у глибині ворушкого очеретяного лісу, що здіймався з в’язкого намулу, щось ворушилося. Щось неприродне для озерного дна, що ніяк не повинно тут бути. Якийсь чужорідний предмет. Саме через це він видавався неймовірним і водночас жаским. А можливо, то світло ліхтарика ковзнуло по чомусь і відбилося…

— Ярле, усе гаразд?

Це пролунав голос керівника групи водолазів. Він мав сторожко вслухатися в дихання своїх водолазів. Не тільки, щоб визначити, дихають вони чи ні, але й щоб визначити, чи вони хвилюються. Чи надмірно спокійні. Уже при двадцяти метрах занурення у крові розпочинається і надходить додатковий азот, отож може з’явитися сп’яніння від глибини — себто азотовий наркоз. Реакція пірнальника погіршується, навіть прості завдання даються важко, а на ще більшій глибині виникає запаморочення, тунельне бачення і навіть порушення поведінки. Ярле не знав достеменно, чи то просто оповідки пірнальників, буцімто водолази, регочучи, здирали з себе маски на глибині п’ятдесят метрів. Наразі він відчув лише легке сп’яніння, ніби трохи захмелів від червоного вина, бо іноді вони разом із дружиною полюбляють трохи хильнути суботніми вечорами.

— Усе гаразд, — озвався Ярле Андреассен і спробував вирівняти дихання. Втягуючи суміш азоту й кисню, він чув, як дзюркоче вода, коли він видихає цілі грона повітряних бульбашок, що відчайдушно ринули до поверхні.

Це був великий благородний олень. Він висів догори дриґом, здавалося, ніби його згубили величезні роги. Мабуть, пасся біля берега й упав. А може, хтось чи щось загнало його у воду, адже що йому ще тут робити? Схоже, заплутався в очереті та довжелезних стеблах водяних лілій, вочевидь, силкувався вискочити, але чимраз дужче заплутувався у цих зелених, в’язких щупальцях. Отак і пішов під воду, відчайдушно борсаючись, доки вистачило дихання. Опустився на дно й лежав, поки тіло не роздуло від розпаду й воно не наповнилося газом, і він знову почав спливати, зачепився величезними рогами за густе плетиво з усього, що росте на дні. За кілька днів гази з мертвого тіла вийдуть, і олень знов опуститься на дно. Як потопельник. Цілком імовірно, що саме так сталося з тим, кого вони шукають, тому тіло досі й не знайшли, адже воно не спливло. Тоді воно десь лежить на дні, в глибині, вкрите товстим шаром намулу. А він неминуче каламутить воду, перш ніж наблизиться до нього. Отож навіть такі маленькі ділянки, як оця, можуть берегти свої таємниці віками.

Ярле Андреассен добув свій водолазний ніж, підплив до оленя й відтяв водорості під рогами. Раптом йому спало на думку, що керівник групи скорше цього не схвалить. Але думка про те, що такий чудовий звір так і залишиться лежати тут, під водою, була для нього нестерпна. Труп сплив на півметра, але там було навіть більше водоростей, що захаращували йому шлях. Ярле стежив, щоб його мотузка не сплуталася з водоростями, й поспіхом вирішив відтяти їх, але раптом за мотузку смикнули. Досить рвучко, і він збагнув: на тому кінці мотузки роздратовані. Цей несподіваний посмик вибив з рівноваги. Ніж випав з руки. Він посвітив ліхтарем і побачив лезо ножа оддалік. Він обережно поплив туди. Устромив руку в намул, і його струмінь злетів в обличчя, мов попіл. Намацав дно, каміння, гілки, слизьку суміш глини та твані. І щось тверде. Ланцюг. Мабуть, з якогось човна. Знову ланцюг. Щось інше. Тверде. Якісь обриси. Порожнина, отвір. Він відчув раптове шипіння бульбашок, перш ніж у голові з’явилося відчуття: йому страшно.

— Чи все гаразд, Ярле? Агов, Ярле!

Яке там… Моторошна думка пронизала хистку свідомість — рука Ярле в товстій рукавиці втрапила до роззявленого рота людини.

Частина третя

Розділ 36. Гвинтокрил

Мікаель Бельман прилетів до озера Люсерен на гвинтокрилі. Лопаті збивали туман у цукрову вату, поки він, прихилившись, виліз із пасажирського місця й побіг ділянкого за майстернею. Слідом підтюпцем рухалися Колкка та Бівіс. З протилежного боку наближалися четверо чоловіків із ношами. Бельман зупинив їх, відгорнув ковдру, і поки ті, що несли ноші, стояли відвернувшись, став уважно роздивлятися голе, біле, розбухле тіло.

— Дякую, — кивнув Бельман, жестом дозволивши нести ноші до гвинтокрила.

Бельман зупинився на вершині пагорба, роздивляючись людей, які згуртувалися між майстернею та озером. Серед водолазів та дайверів, що знімали спорядження, він зауважив Беату Льонн та Каю Сульнес. А трохи віддалік — Харрі Холе, котрий розмовляв

1 ... 53 54 55 ... 154
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леопард», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Леопард"