Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Серпень 1992

Ти спиш.

Я бачу тебе, і мені більше не соромно так, що хочеться просто заритися в солоний пісок, бо один чоловік не може бути всім для мене. Я перестала картати себе, що робила впродовж останніх п’яти кобальтово-блакитних літ. Разом ми були лиш кілька днів поспіль. Склавши їх усі, Жане Воронове Перо, я нарахувала півроку, коли ми дихали одним повітрям — сто шістдесят дев’ять днів, якраз достатньо, щоб нанизати подвійне перлове намисто, одну перлину за один день.

Хоча дні й ночі далеко від тебе — так далеко, мов слід літака в небі, — коли я думаю про тебе і чекаю на зустріч із тобою, вони також зараховуються. Подвійно й потрійно, у захваті й відчутті провини. Якщо дивитися з цього погляду, то вже виходить близько п’ятнадцяти років — час, за який можна кілька разів почати все заново. Я вигадала стільки різних сценаріїв.

Часто запитувала себе: може, я діяла хибно — може, я зробила неправильний вибір? Чи було б «правильним» життя тільки з Люком або ще з кимось одним? Або, може, я неправильно скористалась наданими можливостями?

Хоча, у житті немає ніяких «правильно» чи «неправильно». І нічого тепер питати себе: чому мені ніколи не вистачало одного чоловіка?

На це запитання було так багато відповідей.

Наприклад, жага до життя!

А також бажання — таке гаряче, нестримне, липке бажання.

Або ж — дайте мені пожити, поки я не вкрилася зморшками і не посивіла, мов напівобжитий будинок у кінці дороги.

Чи Париж.

А, може, ти наштовхнувся на мене, ніби корабель на острів. (Ха-ха. Це щоб не казати: «я-не-винна-це-доля»).

Чи Люк настільки кохав мене, щоб миритися з цим?

Можливо, я нікчема, я погана, тому чи не байдуже, що я роблю?

О, і звичайно ж, я можу бути з одним тільки тоді, коли є інший. Ви обидва, Люк і Жан, чоловік і коханець, південь і північ, кохання і секс, земля і небо, тіло й душа, село і місто. Ви — дві частинки, які потрібні мені, щоб бути одним цілим.

Вдихни, видихни, а між тим — живи нарешті.

Отже, тристоронні сфери таки існують.

Але всі ці відповіді тепер зайві. Головне запитання зовсім інше.

Коли?

Коли я скажу тобі, що зі мною коїться?

Ніколи.

Ніколи, ніколи, ніколи й ніколи. Або в будь-який момент, коли я торкнуся твого плеча, що, як завжди, виглядає з-під ковдри, у яку ти кутаєшся. Якщо я торкнуся тебе, ти відразу прокинешся і запитаєш: «Що таке? Що сталося, кицюню?»

Я хочу, щоб ти прокинувсь і врятував мене.

ПРОКИНЬСЯ!

А для чого? Я так гарно тобі брешу.

Коли я покину тебе?

Скоро.

Не цієї ночі — я не можу. Скидається на те, що мені потрібно зробити з тисячу спроб звільнитися від тебе, розвернутися й піти, не озираючись, щоб таки зробити це.

Я йтиму поступово. Рахуватиму і говоритиму собі: ще тисячу поцілунків… ще чотириста вісімнадцять поцілунків… ще десять… ще чотири. Останні три я відкладу. Неначе три зацукровані мигдалі на щастя.

Усе враховується. Разом спати. Разом сміятися. А ще — наші танці.

Між іншим, можна кричати серцем, та це неймовірно боляче.

Щодо болю — від нього світ меншає. Тепер я бачу лиш тебе, мене і Люка, і те, що виросло між нами трьома. Ми всі зіграли свою роль. Тепер я спробую врятувати те, що можна врятувати. Я не хочу думати про покарання, біда приходить однаково для всіх.

Коли я здамся?

Сподіваюся, тільки потім.

Хочу переконатися, що моя рятувальна спроба буде успішна.

Лікарі запропонували ібупрофен і опіати. Вони начебто впливають тільки на мозок, перериваючи передачу електронних сигналів між моїми лімфатичними вузлами, легенями і головою.

Я то перестаю бачити сни, то відчуваю запахи, що нагадують мені минуле — давнє минуле, коли я ще носила гольфи. Або ж речі починають пахнути інакше: фекалії, мов квіти, вино, ніби палені шини. Поцілунок — неначе смерть.

Але я не хочу зашкодити дитині, тому обходжуся без ліків. Часом біль такий сильний, що я гублю всі слова і не можу зателефонувати тобі. Тоді я обманюю тебе. Записую речення, які збираюся сказати тобі, а потім голосно їх читаю. Коли приходить біль, я не можу зібрати докупи букви в голові. Місиво з букв, переварені букви: суп із алфавіту.

Іноді мені боляче, що ти дозволяєш себе обманювати. Іншим разом я злюсь на тебе за те, що з’явився в моєму житті. Але не настільки, щоб ненавидіти.

Жане, я не відаю, що робити. Я не знаю, чи розбудити тебе і попросити про допомогу. Чи розірвати ці сторінки, а, може, зробити копію і послати тобі. Потім. Або ніколи. Я пишу, щоб краще все обдумати.

Так чи так, а я вже не можу говорити про щось інше.

Більше, ніж будь-коли, я користуюся своїм тілом, аби поговорити з тобою. Це слабе, хворе, південне дерево з одним останнім ніжним зеленим пагоном може висловлювати хоча б якісь основні бажання.

Кохай мене.

Тримай мене.

Погладь мене.

Панічне цвітіння, як казав тато. Великі дерева цвітуть востаннє перед загибеллю, спрямовуючи всю свою силу у свій єдиний, вільний від раку пагін.

Нещодавно ти сказав, що я прекрасна.

Я на порозі свого панічного цвітіння.

Якось увечері з Нью-Йорка зателефонував Віджая. Ти ще був на баржі, продавав останнє видання «Вогнів Півдня». Ти хотів, щоб кожен прочитав цю невеличку, дивну, прекрасну книгу. Одного разу ти сказав, що вона не бреше. Ніяких перекручень, викрутасів. Лише правда.

У Віджаї нові начальники — два дивакуваті учені-цитологи. Вони вважають, що саме тіло, а не мозок, визначає душу й характер людини. Це мільярди різноманітних клітин, як вони запевняють. Що відбувається з ними, те відбувається і з душею.

Ось, наприклад, біль, пояснює він: біль змінює полярність клітин. Це починається за якихось три дні: клітини збудження стають клітинами болю, сенсорні клітини стають клітинами страху, клітини координації стають подушечками для голок. Зрештою, ніжність викликає біль. Найлегший вітерець, найменша вібрація від звуків музики, кожна тінь, що наближається, викликає страх. А біль жадібно накидається на кожен рух, на кожен м’яз, породжуючи мільйони нових больових рецепторів. Усе ваше нутро повністю перероджується і змінюється, але зовні цього не видно. Під кінець ви не даєте нікому доторкнутися до вас, каже Віджая. І ви стаєте зовсім самотнім.

Біль — це рак