Рут Веа - У лісі-лісі темному

це почула від медперсоналу, чи поліції, чи ще когось. Її відвезли до тієї ж лікарні.

— Страхіття. І вона… з нею усе буде добре?

— Я думаю, що так. Я знайшла її в кімнаті готелю, де нас поселили. Вона справді не знаходила собі місця, проте я навіть не здогадувалася… я… — її голос тремтить. Це вперше я розумію напруженість, що впала на її плечі. Поки ми з Клер у лікарні уникаємо шквалу допитів, Ніну, Фло та Тома, найімовірніше, цілодобово допитують. — Їй пощастило, що я повернулася раніше, ніж її попередила. Я мала би помітити. Справи були кепськими, але я й подумати не могла.

— Це не твоя помилка.

— Я бісів лікар, Норо, — в її голосі на іншому кінці дроту вчувалася мука. — Згодна, що я давно не длубалася у психічному здоров'ї, але ми ж мусимо пам’ятати базові речі. До біса. Я мала би здогадатися, куди все летить.

— Але з нею ж усе буде гаразд?

— Не знаю. Вона випила купу снодійних таблеток, змішавши їх з «Валіумом» та добрячою порцією «Парацетамолу». А потім запила це віскі. Мене найдужче турбує «Парацетамол». Бридка штука — можеш прокинутися в пречудовому стані в лікарні, а потім, саме тієї миті, коли ти вирішив, що самовбивство не вписується у твої весняні плани, печінка перестає функціонувати.

— Боже милостивий, бідолашна Фло… Вона сказала… Вона пояснила причину?

— Вона залишила записку зі словами, що більше не могла з тим жити.

— Ти думаєш? — зупиняюся, не знаючи, як запитати.

— Що? Загризло сумління? — майже відчуваю, як Ніна десь там стенає плечима. — Я не знаю. Але, хоч би що було з патронами, рушницю тримала вона. Не думаю, що Ламарр та Робертс з нею гралися в цяцьки.

— Де вона знайшла таблетки?

— Їй лікар виписав «Діазепам» та снодійні. Вона — ми… нас тримали під страшенною напруженістю. На її очах застрілили чоловіка. Схоже на посттравматичний стрес.

Заплющую очі. Як безпечно бути тут, загорнутою в ковдру незнання, у той час, поки Фло розривало на шматки.

— Вона була одержима, — повільно веду. — Ти пам’ятаєш, як вона безупинно торочила про ідеальну дівич-вечірку Клер.

— Знаю, — відповідає Ніна. — Повір, упродовж останніх кількох днів ми наслухалися вдосталь. Окрім плачу та звинувачень на свою адресу за все, що сталося, від неї нічого не почули.

— Але що сталося, Ніно? — раптово зрозуміла, що я до болю в пальцях впиваюся в пластмасову слухавку. — Ламарр вважає, що я — вбивця. Я знаю, вона такої думки. Вони запитували щось дивне про мій телефон. Мене офіційно попередили. Я підозрювана.

— Ми всі підозрювані, — втомлено відповідає Ніна. — Ми були в будинку, де підстрелили чоловіка, який помер. Це не лише ти. Трясця його матері, як же я хочу, щоби все це скінчилося. Я страшенно скучила за Джес, я насилу тримаюся.

Її голос втомлений. Втомлений не лише через це, а й абсолютно через усе. Раптом я бачу її та Тома в готельних номерах, вони чекають на допит, на відповіді, на новини про Фло та Клер…

Вони забрали і Нінин телефон також. Їй сказали не залишати межі містечка. Вона в тій самій пастці, що і я. У пастці подій, що відбулися в будинку.

— Знаєш, мені вже час, — зрештою говорить Ніна. — Мобілки з паскудною оплатою, не певна, що ще лишилися гроші. Я тобі передзвоню й лишу номер у реєстратурі, добре? Попроси мене набрати, коли тебе виписуватимуть.

— Домовилися, — зрештою кажу їй. У горлі зшерхло, кашляю, намагаючись це приховати. — Бережи себе, чуєш? Навіть не думай картати себе через Фло. Все з нею владнається.

— Я й справді не знаю, чи з нею все нормально, — похмуро відказує Ніна. — Я стикалася з передозуванням «Парацетамолом» у студентські роки, і мені відомий процес. Але дякую, що клопочешся. І Норо…

Вона замовкає.

— Так?

— Я… Ой, до біса все, жодного сенсу озвучувати. Забудь.

— Що?

— Я лише хотіла сказати — спробуй згадати, що трапилося після того, як ти вибігла з будинку, добре? Від цього чимало залежить. Я не тисну, — вона обрамляє слова непевним смішком.

— Так, я знаю. До зустрічі, Ніно.

— До зустрічі.

Кладу слухавку, тру обличчя. «Не тисну», — сказала Ніна. Може, їй воно й смішно, але ми обидві знаємо тягар тиску, який доводиться зараз терпіти. Терпіти нам усім.

Я мушу згадати. Я мушу згадати.

Заплющую очі, намагаючись пригадати.

— Норо, — чиясь рука смикає мене за плече, намагаючись розбудити. — Норо.

Кліпаю очима, пробую підвестися, намагаюся зрозуміти, де я і що відбувається.

Це Ламарр, я спала.

— Котра година? — сонно запитую.

— Майже полудень, — відказує різко. Жодного натяку на усмішку. Загалом у неї досить похмурий вигляд. Детектив-констебль Робертс стоїть позаду, його суворий погляд зосереджений та непорушний. Створюється враження, що із самісінького народження йому встромили олівець й наліпили кислу міну на обличчя. Неможливо уявити його в обіймах з дитиною чи під час поцілунку з коханою.

— Ми би хотіли поставити вам кілька запитань, — заявляє Ламарр. — Вам потрібна хвилинка?

— Ні, ні, все добре, — відповідаю. Поводжу головою, намагаючись остаточно прокинутися. — Продовжуйте.

Ламарр киває, вмикає диктофон і повторює попередження. Потім дістає аркуш паперу.

— Норо, будь ласка, прочитайте це. Це виписка з електронних листів та повідомлень, відправлених з вашого та Джеймсового телефонів протягом кількох останніх днів.

Вона передає мені папір, я сідаю зручніше, стираю сон з очей, намагаюся сконцентруватися на щільно надрукованих рядках. Це список повідомлень із зазначеними номерами, датами та часом відправлення. Там ще написані якісь дані, проте я не можу їх розібрати, можливо, GPS-локація?

Перше в списку відправлене з мого номера, час: п’ятниця, 16:52.

ЛЕОНОРА ШОУ: Джеймсе, це я, Лео. Лео Шоу.

ДЖЕЙМС КУПЕР: Лео? Господи, це й справді ти?

ЛЕОНОРА ШОУ: Так, це я. Мені конче необхідно тебе побачити. Я на дівич-вечірці в Клер. Будь ласка, приїдь. Це терміново.

ДЖЕЙМС КУПЕР: Що, справді?

ДЖЕЙМС КУПЕР: А К. тобі сказала?

ЛЕОНОРА ШОУ: Так. Будь ласка, приїдь. Не можу пояснити по телефону, але мені необхідно з тобою поговорити.

ДЖЕЙМС КУПЕР: Ти й справді хочеш, щоб я приїхав? Це не може почекати до повернення в Лондон?

ЛЕОНОРА ШОУ: Ні. Це дуже терміново. Будь ласка. Я ніколи нічого в тебе не просила, ти мені винен це. Завтра? Неділя — запізно.

Довга пауза. Наступна відповідь від Джеймса датується п’ятницею, 23:44.

ДЖЕЙМС КУПЕР: Завтра в мене вистава вдень та ввечері.

З театру звільнюся не раніше 20–21 год. Можу приїхати на машині, але це ще плюс п'ять годин. Буду посеред ночі. Ти справді