Волтер Айзексон - Стів Джобс

Коли Скаллі нарешті добрався до свого дому в Гринвічі, що в штаті Коннектикут, він не міг заснути. Співпраця з Джобсом була набагато цікавішою, ніж ведення переговорів із пляшківниками.

— Ця зустріч стимулювала мене, збурила моє давно стримуване бажання стати архітектором ідей, — казав він згодом.

Наступного ранку Рош зателефонував Скаллі.

— Не знаю, чим ви там, хлопці, займалися минулого вечора, але мушу тобі сказати, що Стів Джобс у екстазі, — повідомив він.

Так продовжувався період «залицянь» — Скаллі й надалі грав роль працівника, якого важко, але не неможливо, залучити. Якоїсь суботи в грудні Джобс полетів на схід і найняв лімузин, що відвіз його до Гринвіча. Новозбудований особняк Скаллі — із вікнами від підлоги до стелі — видався Стіву надто помпезним, але виготовлені на замовлення дубові двері, які важили близько ста сорока кілограмів, були так правильно поставлені й збалансовані, що відчинялися навстіж від одного дотику пальця, його вразили.

— Стів був так захоплений цим тому, що він, як і я, перфекціоніст, — пригадував Скаллі.

Із того почався дещо нездоровий процес: Скаллі, що страждав на зіркову хворобу, почав віднаходити в Джобсові якості, які цінував у самому собі.

Джон зазвичай їздив на «Кадиллаку», але, відчуваючи смак свого гостя, він позичив у дружини «Мерседес 450SL» із відкидним дахом, щоби завезти Джобса полюбуватися на головне управління Pepsi — володіння компанії розтяглися на 57 гектарів і були настільки ж помпезними, наскільки офіси Apple були аскетичними. Для Джобса це було унаочненням різниці між енергійною новою цифровою економікою і корпоративною системою компанії, яка ввійшла до Fortune 500 (список найкрупніших компаній США за версією часопису Fortune. — Прим. пер.). Звивиста дорога вела їх через доглянуті поля й сад зі скульптурами (у якому були, зокрема, роботи Родена, Мура, Кальдера і Джакометті) до будівлі зі скла і бетону, сконструйованої Едвардом Дарелом Стоуном. У велетенському офісі Скаллі на підлозі лежав перський килим, дев’ять вікон дивилися на три сторони світу, маленький приватний сад тішив око, а ще були таємний кабінет і власний туалет. Коли Джобс побачив корпоративний фітнес-центр, то був вражений тим, що адміністративні працівники мали власну джакузі й окрему територію від тієї, де могли перебувати звичайні робочі.

— Це якесь дивацтво, — сказав він.

Скаллі поспішив погодитися.

— Якщо на те пішло, то я був проти цього, тож я часом іду і займаюся на території звичайних працівників, — сказав він.

Їхня наступна зустріч відбулася за декілька тижнів у Купертіно, куди Скаллі заскочив по дорозі назад із конвенції пляшківників Pepsi, яка відбувалася на Гаваях. Майк Мюррей, маркетинговий директор проекту Macintosh, був відповідальним за підготовку команди до його відвідин, але не до кінця розумів, у чому суть. «У результаті Pepsi Co може купити тисячі комп’ютерів Macintosh протягом наступних років, — бурхливо висловлював свою радість Маркула у корпоративному листі до колективу, який працював над цим проектом. — За останній рік містер Скаллі та містер Джобс потоваришували. Містер Скаллі вважається одним із найкращих марке-тологів у великих лігах; враховуючи вищесказане, давайте влаштуємо йому приємне перебування у нас».

Джобс хотів, щоби Скаллі розділяв його захоплення Macintosh.

— Цей продукт для мене значить більше, ніж будь-що, що я коли-небудь робив, — сказав він. — Я хочу, щоби ви стали першою людиною з-поза компанії Apple, яка його побачить.

Він театрально вийняв прототип із вінілової коробки та влаштував презентацію. Джобс урізався в пам’ять Скаллі разом зі своїм пристроєм:

— Він здавався радше шоуменом, ніж бізнесменом. Скидалося на те, що кожен його рух — виважений, так, неначебто він репетирував його перед показом, — і все заради того, щоби перетворити цю мить на справжню подію.

Джон попросив Герцфельда й команду підготувати спеціальну заставку на екрані, щоби потішити Скаллі.

— Він дуже розумний, — казав Джобс. — Ви уявити собі не можете, наскільки він розумний.

Його пояснення, начебто Скаллі може купити багато Macintosh для Pepsi, «видавалося мені дещо підозрілим», як пригадував Герцфельд, але вони разом зі С’юзан Кейр таки розробили ту заставку: ковпачки та пляшки Pepsi танцювали по колу разом із логотипом Apple. Герцфельд був такий втішений, що почав розмахувати руками під час демонстрації заставки, але Скаллі видавався незворушним.

— Він поставив кілька запитань, але виглядало, що його не надто те все цікавить, — згадував Герцфельд.

Його ставлення до Скаллі так ніколи й не потеплішало.

— Він був жахливо фальшивим, абсолютний позер, — сказав Герцфельд згодом. — Він прикидався, наче його цікавлять технології, але насправді то було не так. Цей чувак був маркетологом — а маркетологи якраз такі: оплачувані позери.

Ключовий момент настав, коли Джобс відвідав Нью-Йорк у березні 1983 року й зумів перетворити залицяння на сліпий і засліплюючий роман.

— Я справді думаю, що ти — саме та людина, — сказав Джобс, коли вони прогулювалися Центральним парком. — Я хочу, щоби ти приїхав і працював зі мною. Я так багато можу в тебе навчитися.

Джобс, який уже мав досвід спілкування з людьми, що заміняли йому «хрещених батьків» у минулому, добре знав, як зіграти на еґо Скаллі та його внутрішніх слабинках. Це спрацювало.

— Я був вражений ним наповал, — зізнався згодом Скаллі. — Стів був однією із найрозумніших людей, які траплялися мені в житті. Ми поділяли з ним пристрасть до ідей.

Джон дуже цікавився історією мистецтва, тому він скерував до музею «Метрополітен», щоби влаштувати Джобсу невелику перевірку: чи насправді той мав бажання навчатися від інших?

— Я хотів побачити, як добре він сприйматиме навчання на тему, з якою йому не доводилося стикатися раніше, — пригадував чоловік.

Коли вони проходжали поміж грецьких і римських старожитностей, Скаллі роз’яснював відмінності між архаїчною скульптурою VI століття до Р.Х. і скульптурами доби Перикла, створеними століття по тому. Джобс, якому подобалося підбирати історичні самородки, яких він ніколи не вивчав в університеті, вбирав у себе оповіді Джона, наче губка.

— У мене виникло відчуття, що я міг би стати вчителем блискучого студента, — розповідав згодом Скаллі.

І знову ж він потішив себе думкою, що вони з Джобсом були схожими:

— У ньому я бачив дзеркальне відображення себе молодого. Я також був нетерплячим, упертим, самовпевненим, імпульсивним. Мій розум вибухав ідеями, часто затьмарюючи все навколо. Я також був нетолерантним щодо тих людей, які не могли жити відповідно до моїх вимог.

Протягом їхньої довгої прогулянки Скаллі зізнався, що у відпустці поїхав на Лівий берег до Парижа, щоби помалювати в своєму етюднику; якби він не обрав бізнес, то став би художником. Джобс відповів, що якби не працював із комп’ютерами, то, ймовірно, став би